Вісник Академії адвокатури України

2019 • Том 16 • Число 1(42)

УДК | UDC : 347
DOI: 10.37692/visnyk.aau.16.1(42).6-12
Посилання | Cite as:

Особливості інституційної регламентації надання допомоги фізичній особі як учаснику цивільних відносин. Вісник Академії адвокатури України. . Том 16. Число 1(42). С. 612.
DOI: 

Ключові слова | Keywords:
10 ЗАВАНТАЖИТИ файл .PDF : ~158 kB

Надійшла до редакції:
Оприлюднена онлайн: 10 жовтня 2019

Copyright © 2019 Клименко С.

Creative Commons Ця стаття розповсюджується на умовах Ліцензії Creative Commons Із зазначенням авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна

Link to Особливості інституційної регламентації надання допомоги фізичній особі як учаснику цивільних відносин

Особливості інституційної регламентації надання допомоги фізичній особі як учаснику цивільних відносин

Світлана Клименко

Світлана Клименко

кандидат юридичних наук • доцентка
Академія адвокатури України

Анотація | Abstract

Задоволення потреб учасників цивільних відносин інколи ускладнюється неможливістю за станом здоров’я належним чином самостійно здійснювати фізичною особою суб’єктивних прав, виконання обов’язків або вчинення правочинів. Прогалина між реальними потребами і досягненням бажаного результату може бути заповнена завдяки спеціальним правовим засобам, на інституційному рівні регламентованим у ЦК України. Проведений аналіз нормативного забезпечення надання допомоги фізичній особі іншою дієздатною фізичною особою дозволив розглядати їх на субінституційному рівні відносно опіки та піклування. 
Зроблений висновок, що у разі досягнення сторонами домовленості щодо оплатного характеру послуг, договір  необхідно укладати з додержанням письмової форми. 

Постановка проблеми

Прагнення до реального задоволення потреб, які обумовлені соціальною сутністю та особистим життям кожної людини покладено в основу реалізації можливостей, визначених актами цивільного законодавства, що регламентують сферу приватних прав та інтересів. Життєві обставини, зокрема такі, що пов’язані зі станом здоров’я, іноді унеможливлюють самостійне здійснення фізичною особою суб’єктивних прав, виконання обов’язків або вчинення правочинів належним чином, тому утворюється прогалина між метою діяльності – потребами і настанням бажаного результату. Заповнення такої прогалини можливе завдяки спеціальним правовим засобам, які на інституційному рівні регламентовані у актах цивільного законодавства. Вперше на кодифікаційному рівні у ст. 78 ЦК України закріплюється можливість надання допомоги фізичній особі як учаснику цивільних відносин іншою дієздатною фізичною особою, тому доцільно провести аналіз відносин, що виникають, визначити їх правову природу, структуру та встановити особливості застосування конкретних нормативних положень.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Як новела вітчизняного цивільного законодавства, надання допомоги фізичній особі потребує осмислення теоретичних підстав, практики застосування та пропозицій щодо нормативної регламентації зазначених відносин, при цьому слід враховувати наявний науковий досвід, що міститься у працях Б. К. Левківського, З. В. Ромовської, Є. О. Харитонова, О. С. Захарової, Ю. В. Черняк, О. С. Юніна.

Актуальність досліджень підтверджується захищеними дисертаційними дослідженнями останніх років, що були проведені Н. А. Аблятіповою та О. В. Макаренко, зазначені роботи започаткували науковий аналіз оновленого інституту опіки та піклування, однак деякі його положення потребують теоретичних узагальнень для подальшого вдосконалення та належного практичного застосування.

Мета статті

полягає у визначенні сутності та особливостей правового регулювання відносин з надання допомоги дієздатній фізичній особі з вадами здоров’я, з’ясування їх інституційної форми та змісту у порівнянні з іншими правовими засобами, що спрямовані на забезпечення належного здійснення суб’єктивних прав та виконання фізичною особою обов’язків.

Виклад основного матеріалу

Необхідність всебічного аналізу на предмет виявлення особливостей та розмежування цивільно-правових інститутів, що забезпечують здійснення суб’єктивного права фізичною особою зумовлена тим, що досягнення мети правореалізації можливе лише за додержання нормативних вимог щодо обраної правової форми, яка належним чином забезпечує динаміку правовідносин у сфері приватних інтересів особи.

Наукове усвідомлення значимості реалізації суб’єктивного права для носія цього права дозволяє акцентувати увагу на дослідженні механізму здійснення прав та обов’язків, який, на думку Є. В. Вавіліна є законодавчо санкціонованим порядком організації фактичних та/або юридично значущих дій учасників цивільних правовідносин, що забезпечує дійсне досягнення  суб’єктами правової мети (отримання блага) [2, с. 262]. Функціонування цього механізму забезпечується сукупністю правових інститутів, які визначають коло учасників, зміст та об’єкт відносин, що виникають на підставі відповідних норм. Інституційне закріплення здійснення прав та виконання обов’язків базуються на загальних вимогах та встановленнях актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких належить визначенню статусного положення фізичної особи, підстав виникнення та захисту цивільних прав, а також порядку виконання обов’язків, тому механізм здійснення прав та обов’язків охоплює конкретні правові засоби, що регламентуються актами цивільного законодавства, призначені для задоволення потреб учасників майнових та особистих немайнових відносин.

Діючи у відповідності до ч. 1 ст. 12 ЦК України, фізична особа, як учасник цивільних відносин, здійснює свої права вільно та на власний розсуд, тобто може розпоряджатися майновими можливостями укладанням договорів, відмовою від права власності, отже – може діяти у будь-який спосіб, якщо її поведінка є добросовісною та розумною, за умов, що інше не встановлено судом. Визначенням меж здійснення цивільних прав, у ст. 13 ЦК України встановлюються орієнтири такої правомірної поведінки, вихід за які тягне негативні наслідки для особи, які визначаються на законодавчому рівні. Відповідно до цього у ст. 14 ЦК України регламентуються положення щодо виконання цивільних обов’язків, які кореспондують суб’єктивним можливостям носія права виходячи із змісту встановлених договірних відносин або на підставі актів цивільного законодавства.

У випадках, коли фізична особа самостійно здійснює свої права та виконує покладені на неї обов’язки, коло учасників правовідносин являє собою відповідну кількість сторін у договірних відносинах або звужується до особи – носія права, тобто правомочного суб’єкта, який здійснює односторонній правочин, або реалізує особисте немайнове право як власну можливість абсолютного характеру без впливу на права та інтереси інших осіб. При цьому учасник цивільних відносин може застосувати й такі наявні правові засоби, що надають кожному можливість здійснити своє суб’єктивне право за дієвою участю інших осіб. Для цього встановлюються відповідні правові інститути – представництво, опіка та піклування, доповнені положеннями щодо надання допомоги у здійсненні прав та виконанні обов’язків.

Згідно до ст. 78 ЦК України дієздатна фізична особа має право обирати собі помічника, що повністю узгоджується з іншими положеннями актів цивільного законодавства, зокрема нормами Глави 2 ЦК України щодо підстав виникнення, визначення меж, порядку здійснення цивільних прав та виконання обов’язків. Розглядаючи зазначені правові зв’язки, варто одразу звернути увагу на те, що норма, яка визначає надання допомоги, міститься у Главі 6 ЦК України, що регулює відносини опіки та піклування як окремий інститут у приватному праві. На підставі зазначеного висловлено думку стосовно закріплення у ЦК України трирівневої системи засобів доповнення можливостей для фізичної особи, необхідних для її участі в цивільному обороті – опіка, піклування та надання допомоги в порядку ст. 78 ЦК України, та запропоновано визнати самостійність субінституту надання допомоги дієздатній фізичній особі у здійсненні її прав та виконанні обов’язків нарівні з субінститутами опіки та піклування, які разом становлять єдиний генеральний інститут цивільного права – «Опіка та піклування» [4, с. 4]. Така пропозиція не позбавлена сенсу, більше того, відчувається суто цивільно-правовий погляд на регламентацію відповідних відносин, адже він є співзвучним з визначенням принципу генерального делікту, який вдало і давно застосовується у цивільному праві.

Тим не менш, слід звернути увагу на те, що саме цивільно-правовий інститут як певна сукупність цивільно-правових норм, що регулюють певну споріднену зовнішньо і внутрішньо категорію цивільно-правових відносин, виступає визначальним організаційно-структурним об’єднанням відповідних норм, що забезпечує виокремлення у системі субінститутів як частини цілого [5, с. 30-31]. На підставі наведеного видається доречним стале застосування елементів категоріального апарату цивільного права - в такому випадку опіка, піклування та допомога дієздатній фізичній особі у здійсненні її прав і виконанні обов’язків (цивільно-правова допомога) виступають субінститутами інституту «Опіка та піклування» і кожен із них набуває певного значення відповідно меті нормативного закріплення. Визначені у такий нормативний спосіб регулювання відносини, виступають як субінститут, що є формою турботи про осіб, які потребують сторонньої допомоги внаслідок певних фізичних вад [5, с. 298]. Висловлена думка, що ці відносини «… за своїм змістом досить близькі до відносин опіки та піклування, будучи фактично відносинами «квазіопіки» [11].

Норми інституту можна структурувати, проаналізувавши його зміст. В результаті стає очевидним, що характерним для положень щодо опіки і піклування є закріплення підстав виникнення правовідносин, що характеризують характер зв’язків, порядку їх встановлення, визначення суб’єктного складу, прав та обов’язків учасників правовідносин, регламентація порядку припинення опіки або піклування, оскарження дій опікуна та рішень органу опіки та піклування. Зазначені елементи змісту відображені і у правовій фіксації конструкції цивільно-правової допомоги.

Фактично положення ст. 78 ЦК України не містять визначення регламентованого у ній цивільно-правового засобу, йдеться про закріплену можливість обирати помічника, а саме про сприяння у здійсненні дій, що спрямовані на задоволення певної потреби. На підставі зазначеного стає зрозумілою пропозиція визнавати надання цивільно-правової допомоги засобом, мета якого - доповнити можливості [4, с. 10], яких фізичній особі бракує  за станом здоров’я для самостійної участі в цивільному обороті.

Підставою для виникнення відносин з приводу надання допомоги фізичній особі є договір  між особою, що потребує допомоги та помічником [6, с. 133]. У практичній діяльності це опосередковується зверненням до органу опіки та піклування з медичною довідкою закладу охорони здоров’я, яка додається до заяви, про те, що стан соматичного здоров’я дієздатної за віком або у результаті застосування ч. 2 ст. 34 ЦК України фізичної особи, унеможливлює здійснення її прав та виконання особисто і самостійно обов’язків належним чином. В разі задоволення прохання  призначити обраного помічника, його ім’я реєструється, що підтверджується відповідним документом. Таким чином, факт реєстрації особи як помічника є засобом, що втілює превентивний характер функціональної спрямованості норм цивільного права – особа гарантовано отримує публічну охорону власних інтересів з боку органів соціального захисту, що забезпечують можливість належним чином здійснювати права та обов’язки в інтересах визначених осіб.

Помічником може бути дієздатна фізична особа, хоча висловлена пропозиція щодо розширення суб’єктного складу юридичними особами [7, с. 118], однак це потребує відповідних змін до положень чинного законодавства. За змістом ст. 78 ЦК України між особою, що потребує допомоги, та помічником встановлюються договірні відносини фідуціарного характеру, при цьому законодавством не встановлені вимоги щодо форми договору. Визначення обсягу можливих дій помічника як фактичного, так і юридичного характеру дозволяє розцінювати домовленість сторін як таку, що спрямована на формування повноваження, тому відносини цивільно-правової допомоги набувають певних ознак представницького характеру.

Представництво як правовий інститут опосередковує відносини, що встановлюються з метою забезпечення діяльності однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов’язків особи, тобто являють собою системну сукупність норм організаційного характеру, які регулюють внутрішні стосунки особи, яку представляють і представника та не регулюють відносин між представником і третіми особами [1, с. 5]. Видова характеристика представницьких відносин опосередковує участь у них фізичних осіб на підставі закону або договору, але за наявності повноваження, яке формується на підставі наявного у особи, яку представляють, комплексу прав, визначених нормами матеріального права, відповідно обсягу її дієздатності.

Поняття «повноваження» входить до категоріального апарату цивільного права, але не розкривається актами цивільного законодавства, що дозволяє розглядати його як міру дозволеної поведінки представника щодо третіх осіб, сутністю якої є можливість укладати правочини та інші юридично значущі діяння від імені та в інтересах особи, яку він представляє [3, с. 91]. Погоджуючись з правовою природою повноваження, в основі якої наявне право особи, яку представляють, видається важливим зауваження, щодо того, що в результаті встановлення представницьких відносин з’являється право немайнового особистого (організаційного) характеру, яке належить представникові [1, с. 41].

Змістовно поняття повноваження опосередковано визначається і в інших інститутах, що регламентують механізм правореалізації, оскільки воно має істотне значення для з’ясування характеру дій учасників відповідних правовідносин. Так для інституту опіки та піклування, метою якого є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки, є характерним регламентація  у актах цивільного законодавства сукупності прав та обов’язків, які покладені в основу майбутнього повноваження, яке виконується відповідно до конкретних потреб осіб, над якими встановлюється опіка чи піклування. На підставі зазначеного можна визначити зміст повноваження помічника – надання послуг, перелік яких має вичерпний характер – ч. 2 ст. 78 ЦК України; вчинення дрібних побутових правочинів – ч. 3 ст. 78 ЦК України; помічник може представляти особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення, а у суді лише на підставі окремої довіреності – ч. 4 ст. 78 ЦК України.

Якщо сторони у договірних відносинах з надання допомоги визначаться щодо оплатності послуг помічника на підставі ч. 5 ст. 78 ЦК України, то відповідно фіксація їх зв’язків потребує письмової форми з додержанням засад справедливості, добросовісності та розумності. У такому випадку у договорі між особою, якій надається допомога та помічником повинна визначатись послуга, що буде надаватись за плату та періодичність платежів на користь помічника. Порушення договору будь-якою із сторін або відмова у реєстрації імені помічника може бути підставою для судового захисту, що можливе і в разі порушення, невизнання або оспорювання повноважень помічника як суб’єкта договірних відносин.

Припинення допомоги у відповідності до ч. 6 ст. 78 ЦК України відбувається шляхом відкликання помічника, що тягне припинення його повноважень. З цього приводу О. С. Юнін зазначає, що орган опіки та піклування не може звільнити помічника від виконання за договором, оскільки це право особи, якій надається допомога, тому виключає доцільність розгляду наглядових функцій у відносинах допомоги, хоча вважає це можливим за зверненням з відповідною заявою [9, с. 37]. Положеннями ст. 78 ЦК України не визначається строк відносин з надання допомоги, тому варто мати на увазі, що він має бути умовою договору з огляду на можливість його оплатного характеру. Припинення відносин допомоги, що надається в порядку ст. 78 ЦК України можливе і за наявності інших підстав, а саме – у разі відмови помічника від участі у договірних відносинах та подальшого здійснення набутих повноважень та обов’язків, неможливості виконання або смерті однієї з сторін. Визнання можливим припинення відносин допомоги за вказаних підстав неодмінно тягне доцільність застосування аналогічних норм ЦК України.

Вважаємо можливим розглядати положення ст. 79 ЦК України як складову субінституту відносин допомоги, адже можливість оскарження дій помічника, його бездіяльності або рішення органу опіки та піклування є надійною гарантією охорони прав фізичної особи, яка потребує сторонньої допомоги.

Звернення до перспективного законодавства свідчить про спроби запровадити суттєві зміни до порядку регулювання відносин, що розглядаються. Зокрема, у 2016 році було внесено проект Закону України «Про опіку та піклування над повнолітніми недієздатними особами та особами, цивільна дієздатність яких обмежена» (реєстр. № 4606 від 06.05.2016 р.), у якому пропонувалось доповнити ЦК України статтею 421 «Надання дієздатній фізичній особі допомоги в реалізації її прав та виконанні обов’язків», положення якої були спрямовані на встановлення відносин допомоги з дієздатною фізичною особою, яка за станом здоров’я не може самостійно реалізувати свої права та виконувати обов’язки, у тому числі внаслідок психічного розладу, а ст. 78 виключити [10].

Зазначена пропозиція не знайшла підтримки з боку Головного науково-експертного управління, оскільки у деяких випадках проект погіршує правове регулювання відповідних суспільних відносин порівняно з чинним законодавством або не узгоджуються з ним [11]. Поділяємо цілком обґрунтовану пропозицію щодо спрямування подальшого вдосконалення інститутів  Глави 6 ЦК України на внесення необхідних для цього змін до чинних актів цивільного законодавства, зокрема ЦК України.

Висновки

Визначення сутності та особливостей регулювання відносин, які регламентують надання допомоги дієздатній фізичній особі у здійсненні її прав та виконанні обов’язків, дозволяє розглядати їх на субінституційному рівні відносно опіки та піклування. 
Надання допомоги має фідуціарний характер, тому у разі застосування фізичними особами ст. 78 ЦК України для регулювання відносин між ними, необхідно укладати відповідний договір, який вимагає письмової форми у разі закріплення умови щодо оплатності послуг.
До відносин  надання допомоги може застосовуватись аналогія закону, тому пропонуємо доповнити ст. 78 ЦК України, зазначивши, що правове регулювання здійснюється застосуванням загальних положень про опіку та піклування а також представництво, елементи яких містяться у договорі про надання допомоги дієздатній фізичній особі у здійсненні її прав та виконанні обов’язків, якщо це не суперечить суті встановленого правового зв’язку.

Література:

  1. Рудко Б. Б. Історичний і порівняльний аналіз права власності на об’єкти нерухомості. / Радник. Український юридичний портал. URL : http://radnuk.info/statti/230-tsuv-pravo/3581-2010-01-29-15-38-49.html 
  2. Енциклопедія цивільного права України / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; відп. ред. Я. М. Шевченко. Київ : Ін Юре, 2009. 952 с. 
  3. Кохановська О. В. Втілення та реалізація ідей розробників ЦК України щодо нормативного закріплення поняття та видів об’єктів цивільних прав // Актуальні проблеми приватного права України : збірник статей до ювілею доктора юридичних наук, професора Наталії Семенівни Кузнєцової / Відп. ред. Р. А. Майданик та О. В. Кохановська. Київ : Юридична практика, 2014. С. 247–271.
  4. Нудельман В. І., Олещенко В. І. Основні засади забезпечення системного формування та реалізації державної житлової політики // Проблеми формування та реалізації державної житлової політики : матеріали Наук.-практ. семінару. Київ : Ін-т держ. і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. С. 22–26. 
  5. Сібільов М. М. До питання про правові засоби сфери приватного права // Актуальні проблеми приватного права України: зб. статей до ювілею доктора юридичних наук, професора Наталії Семенівни Кузнєцової / Відп. ред. Р. А. Майданик та О. В. Коханівська. Київ : Юридична практика, 2014. С. 395–409. 
  6. Малышев А. В. Жилищная проблема как приоритетный фактор социальной политики России в условиях ее реформирования и вхождения в рынок (по материалам Верхне-Волжского региона) : автореф. дис. ... канд. социол. наук (22.00.05). Ярославль, 2000. 23 с. URL : http://elcat.shpl.ru/index.php? url=/notices/index/IdNotice: 184126/Source:default
  7. Кірнос В. М. Загальні поняття житла і житлового фонду // Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Дніпропетровськ : ПДАБА, 2010. № 4. С. 72–73.
  8. Горобець Н. О. Поняття «житловий простір» у праві на недоторканність житлового простору: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої пам’яті професора О. А. Пушкіна. URL : http://uchebnik-online.net/book/25-problemi-civilnogo-prava-ta-procesu-materiali-mizhnarodnoyi-naukovo-praktichnoyi-konferenciyi-prisvyachenij-pamyati-profesora-o-a-pushkina/60-ponyattya-zhitlovij-prostir-u-pravi-na-nedotorkannist-zhitlovogo-prostoru.html 
  9. Галянтич М. К. Приватноправові засади реалізації житлових прав громадян в Україні : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право». Київ, 2007. 40 с.
  10. Кармаза О. О. Концепції охорони та захисту житлових прав в Україні: матеріальний та процесуальний аспекти : монографія. Миронівка : Миронівська друкарня, 2013. 400 с.
  11. Клименко С. В. Здійснення фізичними особами права власності на житло : монографія. Київ, 2018. 188 с.
  12. Кузнєцова Н. С. Вибрані праці. Київ : Юридична практика, 2014. 544 с.
  13. Про житловий фонд соціального призначення : Закон України від 12 січня 2006 року № 3334-V // Відомості Верховної Ради України. 2006. № 19–20. Ст. 159.
  14. Толмач О. Право людини на життя та його гарантії у сфері соціального забезпечення // Підприємництво, господарство і право. 2010. № 3 (171). С. 68–71.

Works Cited