Вісник Академії адвокатури України

2019 • Том 16 • Число 1(42)

УДК | UDC : 343.98;143(477)
DOI: 10.37692/visnyk.aau.16.1(42).41-47
Посилання | Cite as:

Можливість та порядок проведення впізнання особи за її тактильним образом. Вісник Академії адвокатури України. . Том 16. Число 1(42). С. 4147.
DOI: 

Ключові слова | Keywords:

Надійшла до редакції:
Оприлюднена онлайн: 10 жовтня 2019

Copyright © 2019 Колесник В.

Creative Commons Ця стаття розповсюджується на умовах Ліцензії Creative Commons Із зазначенням авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна

Link to Можливість та порядок проведення впізнання особи за її тактильним образом

Можливість та порядок проведення впізнання особи за її тактильним образом

Валерій Колесник

Валерій Колесник

доктор юридичних наук • професор
Академія адвокатури України

Анотація | Abstract

В статті розглянуто сучасні проблеми підготовки й проведення впізнання особи, речей та інших об’єктів як окремої слідчої дії. Звертається увага на те, що криміналістична класифікація впізнання за об’єктами, які можна упізнавати, значно ширше за його процесуальне визначення. Розкрито сутність, завдання й наукові основи впізнання як процесуальної дії, психологічні основи формування й запам’ятовування уявного образу в пам’яті особи, яка впізнає, і з якою може бути проведеним впізнання різних об’єктів. Доведено принципову можливість правильного сприйняття на дотик й запам’ятовування людиною ознак об’єктів, їх адекватного відтворення і отримання достовірного висновку щодо тотожності на основі раніше сприйнятих за допомогою тактильного відчуття ознак. Зроблено висновок, що уявний образ особи, характерні ознаки зовнішності якої були сприйняті тим, хто впізнає з використанням тактильного сприйняття, дає підстави для проведення впізнання особи не лише в натурі чи за фотознімком або матеріалами відеозапису, а й за збереженим в пам’яті особи, що впізнає, тактильним образом. Висловлено рекомендації для підготовки й проведення такого способу пред’явлення особи для впізнання.

Постановка проблеми і визначення рівня її наукового розроблення

Виникнувши у відповідь на потребу слідчої та судової практики мати належні засоби пізнання механізму злочину, обставин його вчинення та слідів й інших доказів, що вказують на винуватців, криміналістика як наука демонструє нам сьогодні зрілість в усіх її складових – в загальній теорії, в криміналістичній техніці, криміналістичній тактиці й методиці розслідування окремих видів злочинів та кримінальних проступків. За мірою розвитку й вдосконалення криміналістичних засобів, прийомів і методів виявлення, фіксації, дослідження й використання доказової та іншої юридично значущої інформації роль криміналістики в правозастосуванні невпинно зростає. І цей процес з кожним роком прискорюється разом з інтенсифікацією науково-технічного прогресу. Безумовно, що в цьому важливу ролі відіграють наукові напрацювання кожного з розділів криміналістичної науки. Певне місце серед них займають розробки в галузі криміналістичної тактики. В розрізі застосування положень криміналістичної тактики в досудовому розслідуванні частіш за все ставиться питання про тактику підготовки, проведення й використання в доказуванні результатів слідчих (розшукових) дій як важливих засобів діяльності слідчого, прокурора та тактику окремої слідчої (розшукової) дії. Науковці й практики погоджуються з тим, що сьогодні перед криміналістикою стоїть завдання з розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо підготовки й проведення саме окремих слідчих (розшукових) дій, до того ж, з урахуванням реалій часто змінюваного й не завжди досконалого кримінального процесуального законодавства та прогнозованих в подальшому негативних змін в динаміці й якісній складовій злочинності. Однією з таких процесуальних дій, що потребують окремої уваги з боку криміналістів науковців і практиків, є пред’явлення для впізнання. Проведення кожного впізнання має суттєві тактичні особливості й потребує врахування не лише законодавчих кримінальних процесуальних вимог, а й окремих наукових положень, дослідженню яких приділяється значна увага в науковій літературі з криміналістики та кримінального процесу. Вагомий внесок у розробку наукових і процесуальних основ пред’явлення для впізнання й тактику його проведення зробили відомі вітчизняні й зарубіжні вчені, зокрема: В. П. Бахін, Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, І. В. Басиста, Т. А. Вольська, О. Я. Гінзбург, М. О. Головецький, Г. І. Кочаров, Ю. М. Корухов, В. Г. Лукашевич, Є. Д. Лук’янчиков, М. І. Порубов, М. В. Салтевський, М. Я. Сегай, М. О. Селіванов, В. О. Снєтков, М. С. Строгович, В. М. Тертишник, В. В. Тищенко, Л. Д. Удалова, І. В. Шевчук, В. Ю. Шепітько, М. Г. Шурухнов, К. О. Чаплинський та багато інших. Між тим тактичне забезпечення пред’явлення для впізнання вимагає удосконалення і додаткового аналізу під кутом зору конкретних змін, що відбуваються у сфері судочинства, кримінальних процесуальних норм, в розвитку й реалізації новітніх криміналістичних розробок та з урахуванням сучасних потреб і можливостей правоохоронної практики. Це стосується і розширення об’єктів впізнання та способів проведення такого впізнання з урахуванням факторів, що впливають на сприйняття й запам’ятовування характерних ознак певних об’єктів.

Мета дослідження

Метою цієї статті виступає звернення в окремій публікації уваги науковців і практиків до питань сутності, значення й обґрунтування можливостей проведення впізнання особи за ознаками зовнішності в разі сприйняття їх на дотик й запам’ятовування як її тактильний образ, що зберігся в пам’яті особи, яка впізнає.

Викладення основного матеріалу

Впізнання – це вербальна дія, психологічну основу якої становить узнавання певною особою об’єкта, що сприймається у даний момент, за її минулим досвідом сприйняття цього об’єкта в разі, якщо образ такого об’єкта зберігся в пам’яті людини. Кожна людина сприймає навколишній світ і об’єкти та явища в ньому органами чуттів. Унаслідок цього в її пам’яті утворюються сліди – уявні суб’єктивні образи. Такі уявні образи можуть бути зорові, слухові, нюхові, дотикальні чи комбіновані, коли в їх формування беруть участь декілька певних органів відчуття. Якщо ознаки і властивості реального предмета, особи збігаються з ознаками образу, що запам’ятався, суб’єкт констатує, що це є той самий предмет чи особа або схожий з ними. Основою узнавання слугує зіставлення наявного сприйняття певного об’єкта із ідеальним слідами, що збереглися у пам’яті особи, яка впізнає, і характеризують цей об’єкт. Впізнати яку-небудь особу, річ або явище – це означає упізнати певний об’єкт як такий, що вже був сприйнятим в нашому досвіді на основі відтворення притаманних тільки йому рис у пам’яті особи, яка впізнає. Узнавання під час здійснення впізнання особи чи речі – це складний психофізіологічний процес, що складається із сприйняття, запам’ятовування, порівняння й розпізнавання коли особа, яка впізнає, зіставляє реальний об’єкт (конкретну особу, річ, обстановку) із сприйнятими й зафіксованими раніше та збереженими в пам’яті суб’єктивними образами й робить висновок про наявність чи відсутність тотожності або встановлення певного ступеню подібності завдяки виявленим збіжним ознакам.

Першим і необхідним етапом процесу узнавання є сприйняття людиною зовнішнього вигляду об’єкта за допомогою органів чуттів. Субстратом сприйняття є чуття, які утворюють безперервний комплекс у просторі й в часі у випадку із зоровими сприйняттями й сприйняттями на дотик або тільки в часі коли сприйняття утворюється за допомогою зміни якості чи інтенсивності чуттів. Найбільш розвинутою в переважної більшості людей і важливою для процесу впізнання є система зорових сприйняттів, далі йдуть слухові, дотикові, нюху, смаку та ін.

Для правильного розуміння сутності впізнання як окремої слідчої (розшукової) дій й правильної оцінки її результатів важливе значення має знання сутності психологічних процесів, що відбуваються в пам’яті людини і які пов’язані із сприйняттям та відтворенням образу сприйнятого об’єкта. Сприймаючи певний об’єкт, людина зазвичай більше уваги звертає на ті його властивості, які дають змогу краще зрозуміти природу такого об’єкта, його значення й значимість для самої людини тощо. Під час першого знайомства з об’єктом, який спостерігають зором, людина немовби «обмацує» його поглядом, звертає увагу на помітні деталі, послідовно формує цілісний образ. В це час у зоровій пам’яті фіксуються ознаки, що характеризують особу, річ, а в моторній – сигнали від окорухових м’язів. Утворюється своєрідне «коло ознак», у якому зорова й моторна інформація, що надходять до кори головного мозку, інтегруються. При повторному знайомстві з цим об’єктом збережене в пам’яті «коло ознак» допомагає упізнати раніше сприйняте зображення. Здатність запам’ятовування, збереження в пам’яті й відтворення зовнішнього вигляду особи або речі – об’єкта спостереження, залежить від виду (типу) пам’яті особи, яка впізнає. Зазвичай розрізняють такі види пам’яті: рухову або моторну, тобто пам’ять, спрямовану на запам’ятовування рухів, насамперед, рухових навиків і звичок людини; емоційну, тобто пам’ять, спрямовану на запам’ятовування емоційних почуттів людини (страх, роздратованість, розгубленість); образну, тобто фіксування раніше сприйнятих явищ і предметів у вигляді конкретних, наочних, зорових, слухових, дотикових та інших уявлень; словесно-логічну, тобто пам’ять на слова, висловлювання, коли менше запам’ятовується конкретний образ людини, а більше її мовлення, особливість вживання термінів, їх суть, виражена в словах.

Ідеальні сліди або сліди пам’яті є іманентними, їх наявність встановлюється низкою властивостей, що притаманні лише ідеальним слідам-відображенням: активність характеризує динамічну сторону діяльності людини, в процесі якої вона сприймає матеріальну реальність світу; вибірковість на рівні людської свідомості опосередкована багатьма факторами та умовами об’єкта, який сприймається і пізнається людиною, і суб’єкта відображення; доцільність визначається завданням діяльності, метою відображення у свідомості – пізнання певних подій, факту, предмета; формування і зберігання слідів пам’яті є головною умовою впізнання раніше сприйнятого взагалі. Сьогодні ідеальні сліди, що зберігаються в пам’яті людини, ще називають уявними образами.

Образ – категорія загальнопсихологічна, результат відображення об’єктивного світу в мозку людини. Кожний образ створюється людиною внаслідок впливу на її рецептори зовнішнього світу, дії зовнішніх та внутрішніх подразників. У вузькому розумінні образ означає чуттєву форму відображення. У психічно нормальних людей відправним є адекватність відображення в образі об’єктів. Уява – це також психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, уявлень, думок на базі її попереднього досвіду. Кожне уявлення є чуттєво-наочним образом предметів чи явищ дійсності, який зберігається і відтворюється в свідомості, його основою є минулий досвід людини, її попередні сприймання і відчуття. Фізіологічним механізмом уявлень є оживлення в корі головного мозку раніш утворених тимчасових нервових зв’язків, оживлення попередніх відчуттів і сприймань [1, с. 109, 199-200]. Уявний образ – це уява про зовнішність, ознаки особи або речі, що створена й збережена в пам’яті людини на базі сприйняття у процесі складної діяльності людської свідомості. Уявні образи, які зберігаються в пам’яті особи, є ідеальними, в розумінні – не матеріальними, носіями інформації, що завжди мають суб’єктивний характер. Слід пам’яті нематеріальний, хоча і становить продукт матеріальної діяльності. Він невидимий і недоступний для стороннього спостерігача, його неможна побачити, сфотографувати або виявити й розпізнати за допомогою будь-якого технічного пристрою. Підсумовування сприйнятого – властивість психічного відображення, а отже, і сформованого у процесі сприйняття сліду пам’яті. Однак процес формування сліду пам’яті затяжний і адекватність відображення залежить від низки різноманітних факторів, зокрема й тривалості сприйняття, коли відбувається поступове накопичення інформації про властивості й ознаки особи, речі чи іншого об’єкта сприйняття, спрямованості й налаштування на сприйняття певного об’єкта тощо. Ведучи мову про спосіб узнавання під час проведення впізнання, ми маємо на увазі механізм здійснення цього психофізіологічного процесу, який певною мірою залежить від умов сприйняття образу і психологічного типу особи, яка впізнає.

Можливість ототожнення різноманітних об’єктів зумовлена тим, що кожний із них має певні властивості, проявом котрих є ознаки: загальні, що притаманні однорідним предметам, і особливі індивідуальні (ідентифікаційні), котрі характеризують конкретний об’єкт і сприймаються під час впізнання. Висновок про тотожність об’єкта завжди базується на сукупності його ідентифікаційних ознак. Неточності та прорахунки у визначенні цих ознак, введення до комплексу ознак таких особливостей об’єкта, котрі не можуть виконувати їхню роль, призводять до помилок у висновках і помилкового впізнання. Так, наприклад, сучасна наукова уява про особу базується на тому, що кожна людина як індивід має певну сукупність властивостей, зокрема, відносно постійних соціальних, біологічних, психологічних тощо, які перебувають у інтегральній єдності. Залежно від ситуацій і конкретних завдань, використаних засобів і методів дослідженню піддаються певні групи властивостей або окрема властивість конкретної людини. Результативність процесу встановлення особи залежить, здебільшого від повноти й вірогідності інформації про властивості та ознаки індивіда. Здійснюючи впізнання особи і вивчаючи з цією метою конкретну людину, насамперед звертають увагу на ті ознаки, що характеризують конкретного індивіда.

Комплекс таких властивостей вивчається криміналістикою і на підставі здійснених наукових розробок формуються наукові основи для впізнання та ідентифікації різноманітних об’єктів за їх ознаками. Достовірність отриманих результатів впізнання особи чи речей як слідчої (розшукової) дії ґрунтується на положеннях окремого криміналістичного вчення – криміналістичної ідентифікації. У загальному розумінні криміналістична ідентифікація – це процес встановлення конкретного матеріального об’єкта, порівняльне дослідження об’єктів (особи, речей тощо), пов’язаних із подією, яку розслідують, з метою вирішення питання щодо їхньої тотожності і подальшого встановлення характеру зв’язку єдиного шуканого об’єкта з цією подією [2, с. 44].

Науковою основою впізнання як слідчої (розшукової) дії можна вважати положення матеріалістичної діалектики та філософське вчення про індивідуальність об’єктів матеріального світу й принципову можливість пізнати їх, розуміючи при цьому пізнання як зумовлений законами суспільного розвитку й нерозривно пов’язаний з практикою процес відображення і відтворення в людському мисленні дійсності. При цьому навколишній світ і живі та неживі об’єкти в ньому, які можуть стати об’єктами впізнання, розглядають як єдність об’єктивної дійсності й дійсності людських сутнісних сил. На впізнання як окрему слідчу (розшукову) дію розповсюджуються найбільш загальні положення теорії ідентифікації, які дають змогу правильно організувати, провести порівняння і оцінити істинність отриманого в результаті висновку.

Сучасні досягнення науки психології показують принципову можливість правильного сприйняття й запам’ятовування людиною ознак об’єктів, їх адекватного відтворення і отримання достовірного висновку щодо тотожності на основі раніше сприйнятих і відтворених ознак об’єкта. Криміналістами й психологами досліджені людські механізми сприйняття, запам’ятовування і узнавання, зокрема й в складних умовах короткочасного контакту, виявлені типові види помилок та їх причини, доведено, що успішність впізнання залежить від умов сприйняття, особистих якостей особи, що впізнає, виразності індивідуальних ознак об’єкта, бажання й готовності особи, що впізнає, до отримання вірогідного висновку та низки інших факторів.

Людина пізнає, запам’ятовує і впізнає матеріальні об’єкти навколишнього світу завдяки їх сприйняттю з використанням наявних в людини відчуттів. Трапляються випадки, коли мають місце вади певних органів відчуття і їх функції перебирають на себе інші органи, діяльність яких підвищується і завдяки цьому отримується кращий результат. Так відбувається, коли людина з малечку чи в ранньому віці втрачає зір і на місце зорового сприйняття приходить підвищена здатність сприйняття матеріальних об’єктів на дотик або ж підвищена тактильна чутливість – тактильне відчуття, яке іноді називають тактильним зором. В ньому беруть участь тангорецептори – вид тактильних рецепторів, які реагують на дотик, та інші рецептори шкіри, що розкидані у вигляді чутливих точок по її поверхні і щільність розподілу яких на різних ділянках різна. Найбільшу тактильну чутливість має поверхня кінчика язика і шкіра долонної сторони останньої фаланги пальців. Відчуття, що виникають у людини, викликаються дотиком, тисненням, вібрацією, фактурою об’єкта, його протяжністю. Це зумовлено комбінованою дією окремих рецепторів шкіри, нервових сплетінь, які дають змогу відобразити якісні особливості поверхні предметів, їх щільність, місце торкання до тіла, розмір поверхні та її окремі дрібні деталі [3]. У різноманітних життєвих ситуаціях частіш за все основним органом відчуття дотику в людини виступають руки, за допомогою яких навіть за відсутності зорових відчуттів людина може розрізняти й запам’ятовувати характерні ознаки багатьох предметів.

Формування й запам’ятовування дотикового образу зумовлено реалізацією рухів обмацування руками, завдяки чому в пам’яті відтворюється контур об’єкта, особливості структури й форми поверхні й формується цілісний кінцевий дотиковий образ. Людина завдяки тактильному відчуттю і тактильним сприйняттям здатна розвивати в собі свідомість, мислення, не втрачаючи всього того, що мають люди, які здатні добре бачити й чути. Проблемою вивчення тактильного сприйняття займаються вчені в галузі фізіології, психології, нейропсихології, нейрофізіології і хоча вона на сьогодні все ще є недостатньо вивченою, але все ж таки наявні наукові розробки дають підстави для твердження про те, що люди з добре розвиненим тактильним відчуттям здатні сприймати й запам’ятовувати ознаки фізичних тіл та інших об’єктів на дотик. Прикладом цього може бути швидке й безпомилкове розрізнення особами з тяжкими вадами зору тактильних знаків на грошових купюрах різного номіналу, що дає їм можливість користуватись готівкою, хоча для більшості інших людей такий спосіб розрізнення грошових знаків не доступний.

Зовнішній вигляд кожної людини, або її зовнішність, з одного боку, є об’єктивною властивістю певної особи, а з іншого – це уявний образ певної особи в пам’яті суб’єкта, що взаємодіяв з нею, як нерозривна сукупність зовнішніх елементів і ознак, які сприймає особа у вигляді цілого або фрагментарного образу. Кожна людина набуває індивідуального вигляду завдяки наявності різноманітних необхідних та випадкових відхилень від деякого усередненого варіанта. Як видові морфологічні відхилення, так і індивідуальні морфологічні ознаки притаманні лише певному організму і передаються спадково. Проте у природі немає двох однакових людей, які б мали абсолютно тотожний набір генів, що й визначає практичну нескінченність, варіативність ознак зовнішності в межах навіть однієї популяції населення чи однієї родини [4, с. 7]. Тому цілком правомірним і науково обґрунтованим можна вважати проведення впізнання особи за ознаками зовнішності, які були сприйняті тактильно й збереглись у пам’яті того, хто впізнає. Це, по суті, таке саме пред’явлення особи для впізнання, можливість якого встановлена положеннями ст. 228 КПК України, але ознаки зовнішності якої були сприйняті особою, що впізнає, «тактильним зором» і зберігаються в пам’яті людини як тактильний образ.

Вимоги до порядку підготовки й проведення впізнання особи за тактильним образом залишаються загальними. Особливість має з’ясування під час попереднього допиту особи, яка впізнає, обставин і способу сприйняття нею ознак зовнішності, відомостей про характер і особливості ознак зовнішності, які запам’ятались і за якими може бути упізнано особу, а також повідомлення під час впізнання і внесення до протоколу даних про сприйняті на дотик повторно конкретні ознаки зовнішності, що стали підставою для висновку про впізнання або не впізнання особи. Істотно підвищує об’єктивність оцінки такого впізнання застосування для його додаткової фіксації відеозапису, результати якого можуть бути демонстровані учасникам кримінального провадження як під час досудового розслідування, так і в судовому засіданні.

Окремий аспект має морально-етична сторона такого способу проведення впізнання, оскільки не завжди і не всі особи, в тому числі й статисти, можуть погодитись на обмацування їхнього обличчя руками чужої людини. Водночас і тому, хто впізнає, не завжди вдається опанувати хвилювання, яке він відчуває під час повторного сприйняття на дотик обличчя кривдника, а складність розпізнавання характерних ознак зовнішності накладає тягар відповідальності за правильність впізнання. Тому до початку проведення пред’явлення для впізнання усіх його учасників треба повідомити про спосіб встановлення ознак і порядок дій кожного та отримати зрозуміло висловлену згоду на участь у впізнанні.

Можна вважати, що в такий спосіб за тактильними ознаками може бути проведеним впізнання як живої особи, так і трупа з дотриманням загальних правил і порядку та з врахуванням особливостей проведення відповідної процесуальної дії.

Висновки

Різноманітність видів впізнання, для яких розробляються окремі засоби тактико-криміналістичного забезпечення, вказує на те, що в кримінально-процесуальних нормах передбачити всі об’єкти й особливості проведення впізнання і встановити для них чітко визначені в конкретній статті кримінального процесуального закону правила проведення слідчої (розшукової) дії неможливо, а тому криміналістична класифікація видів впізнання завжди була й буде ширшою але такою, яка враховує загальні процесуальні приписи щодо проведення слідчих (розшукових) дій. Завданням криміналістичної тактики і є розроблення таких тактичних прийомів і рекомендацій з проведення пред’явлення для впізнання, в яких будуть враховані усі можливі для впізнання об’єкти, способи й форми відображення їх ознак і водночас буде забезпеченим дотримання загальних процесуальних вимог проведення цієї слідчої (розшукової) дії. В числі таких завдань стоїть розроблення криміналістами науково обґрунтованих тактичних прийомів і правил проведення впізнання особи за ознаками її зовнішності, що сприйняті на дотик і збереглися в пам’яті особи, яка впізнає.

Література:

  1. Психологічний словник / за ред. В. І. Войтка. Київ : Вища школа, 1982. 216 с.
  2. Гора І. В., Колесник В. А. Криміналістика : навч. посіб. Частина 1. Криміналістична техніка. Київ : Алерта, 2005. 320 с.
  3. Тактильна чутливість. URL : http://vseslova.com.ua/word/
  4. Гора І. В., Колесник В. А. Використання методу словесного портрета в ототожненні осіб окремих антропологічних груп : навч. посіб. Київ : НВВ НА СБ України. 2010. 88 с.

Works Cited