Вісник Академії адвокатури України

2019 • Том 16 • Число 1(42)

УДК | UDC : 342.9(477)
DOI: 10.37692/visnyk.aau.16.1(42).27-33
Посилання | Cite as:

Особливості застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві України. Вісник Академії адвокатури України. . Том 16. Число 1(42). С. 2733.
DOI: 

Ключові слова | Keywords:

Надійшла до редакції:
Оприлюднена онлайн: 10 жовтня 2019

Copyright © 2019 Муза О.

Creative Commons Ця стаття розповсюджується на умовах Ліцензії Creative Commons Із зазначенням авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна

Link to Особливості застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві України

Особливості застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві України

Олег Муза

Олег Муза

доктор юридичних наук • старший науковий співробітник
Академія адвокатури України

Анотація | Abstract

У статті досліджено особливості застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві України. Заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених процесуальним законом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Зроблено висновок про те, що заходи процесуального примусу в адміністративному судочинстві є ефективним засобом та процедурним методом впливу суду на учасників справи з метою забезпечення і гарантування чіткої відповідності розгляду справи встановленим принципам адміністративного судочинства, а також європейським стандартам правосуддя.

Вступ

15 грудня 2017 року в Україні стартував початок застосування норм реформованого процесуального законодавства. Не зважаючи на те, що минув достатній строк для «перезавантаження» судової системи та визначення ключових аспектів розгляду і вирішення юридичних спорів за новими процесуальними правилами, у теорії та практиці виникають суперечливі питання, що потребують свого вирішення задля досягнення єдності судової практики і розвитку теоретичних досліджень в галузі судового права та юридичного процесу.

Адміністративне судочинство у порівнянні з іншими видами судових процесів з точки зору формалізації нових процесуальних процедур зазнало найбільших змін. І це доволі закономірно, оскільки в Україні існує недосконала модель контролю за додержанням принципу правовладдя суб’єктами владних повноважень у відносинах з приватними особами. Свідченням цьому є найбільша кількість справ, що були передані Касаційному адміністративному суду у складі Верховного Суду на початку його роботи (більше 65 тисяч). Визначення порядку здійснення управлінських функцій залишається прерогативою виконавчої влади, що відповідно позбавляє судову владу повноцінно здійснювати контроль за рішеннями, діями чи бездіяльністю представників публічної адміністрації. Тому практика застосування адміністративного законодавства формується і у тому числі за рахунок рішень адміністративних судів. Однак під час розгляду публічно-правових спорів суб’єкти владних повноважень можуть вчиняти протиправні дії або допускати протиправну бездіяльність, що не забезпечує гарантованої процесуальним законом рівності для учасників адміністративного судового процесу, створюючи перешкоди ефективному судовому захисту прав приватних осіб. Саме тому важливим є дослідження питання про застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві України, оскільки від цього процесуального інституту залежить своєчасний, швидкий та ефективний розгляд адміністративних справ.

Ступінь наукової розробленості проблеми

Питання застосування заходів процесуального примусу висвітлюються науковцями, предмет досліджень яких складають проблеми теорії та практики адміністративного судочинства України (В. М. Бевзенко, Т. О. Коломоєць, В. А. Кузьменко, О.В. Кузьменко, М. І. Смокович, С. Г. Стеценко та ін.).

Результати дослідження

У Главі 9 Розділу І Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) визначено процесуальні правила застосування заходів процесуального примусу [1]. Існування такого процесуального інституту в адміністративному судочинстві обумовлено необхідністю забезпечення судом додержання учасниками справи встановлених у суді правил, виконання процесуальних обов’язків, усунення процесуальних перешкод у належному розгляді справи, забезпечення доказів тощо.
О. В. Кузьменко та О. Н. Панченко зауважують, що «процедура розгляду справ в адміністративних судах вимагає чіткого виконання правил адміністративного процесу від всіх його учасників. Для забезпечення ефективності діяльності суду від учасників процесу вимагається певний рівень правової поведінки, відповідна культура юридичної практики та професійно-правова культура з боку суддів та інших учасників адміністративного процесу. Дотримання правил поведінки у судовому засіданні досягається завдяки заходам процесуального примусу» [2].

Заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених процесуальним законом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом, як правило, негайно після вчинення порушення. При цьому, до однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме порушення.

Зауважимо, що застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання процесуальних обов’язків. Це є важливе положення процесуального закону, оскільки вимагає від учасників справи відновити належне додержання правил поведінки у суді та виконання процесуальних обов’язків.

У теорії юридичного процесу заходи процесуального примусу характеризують як процесуальну юридичну відповідальність учасників процесу. Це випливає із встановленої у процесуальному законі мети застосування заходів процесуального примусу – забезпечити належний, своєчасний та ефективний розгляд справи. Тому підставою такої форми процесуальної відповідальності учасників справи є невиконання покладених на них законом або конкретним рішенням суду процесуальних обов’язків, протиправна поведінка у судовому засіданні, допущення бездіяльності, створення учасником справи перешкод для встановлення судом достовірних фактів з розгляду конкретної справи, зловживання процесуальними правами та ін. Тобто у процесуальному законі містяться різні за своїми видами підстави застосування судом до учасників судового процесу заходів процесуального примусу. Разом із тим, саме поняття «процесуальний статус учасника процесу» дає можливість визначити права та обов’язки у судовому процесі, їх обсяг, можливі зловживання правами або недодержання встановлених процесуальних обов’язків. У ч. 5 ст. 44 КАСУ закріплено загальні процесуальні обов’язки учасників справи (виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою; подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки). Відповідно, суд послуговується норами КАСУ для застосування заходів процесуального примусу.

Додатковим аргументом на користь інституту процесуального примусу в адміністративному судочинстві є те, що одним із принципів адміністративного судочинства є розумність строків розгляду справи судом (п. 8 ч. 3 ст. 2 КАСУ). Додержання судом встановлених процесуальним законом строків розгляду та вирішення справи є одним із критерієм забезпечення права особи на справедливий суд та ефективний судовий захист, гарантовані Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Розумність строків передбачає у першу чергу додержання прав учасників справи та запобігання їх порушенню через зловживання процесуальними правами або невиконання процесуальних обов’язків учасниками справи. 
Вважаємо за доцільне зазначити і про те, що правова природа заходу процесуального примусу може розцінюватися як процедурний метод, що використовується судом задля присікання порушень вимог процесуального закону учасниками справи. Проте слід розмежовувати характер таких порушень вимог процесуального закону, оскільки порушення норм процесуального права може слугувати для перегляду рішення суду першої та (або) апеляційної інстанцій. Однак це не є заходом процесуального примусу, а є складовою динаміки процесуальних правовідносин. Мова йде здебільшого про протиправні одноактні дії учасників судового процесу.

Ознаками заходів процесуального примусу є: офіційність, владний характер, немайновий характер впливу, примусовий характер, спрощеність, оперативність, економічність процесуального режиму застосування, правовий характер [3].

Е. Ф. Демський зазначає, що «застосування заходів процесуального примусу є не обов’язком уповноваженої на це особи, а правом. Її рішення залежить від багатьох чинників, які мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер (поведінка особи, яка вчинила правопорушення, зацікавленість свідка чи особи, яка бере участь у справі, у вирішенні справи тощо). Однак у всіх випадках в основі рішення про застосування заходу адміністративного примусу повинна бути сукупність конкретних реальних фактичних даних, що свідчать про необхідність застосування того чи іншого заходу. Питання про наявність достатніх підстав кожного разу вирішуються особою, уповноваженою розглядати адміністративні справи» [4].
Застосування заходів процесуального примусу до учасника справи не виключає можливості застосування до нього заходів адміністративної відповідальності (наприклад, за прояв неповаги суду). Відповідно, існує адміністративна та процесуальна відповідальність учасників справи, що означає розмежування різних процедур застосування заходів впливу до порушників правил розгляду справи у суді.

В адміністративному судочинстві України визначено такі види заходів процесуального примусу та особливості їх застосування:

1. Попередження і видалення із залу судового засідання. До учасників судового процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень судді (головуючого судді) застосовується попередження, а в разі повторного вчинення таких дій – видалення із залу судового засідання.

У разі повторного вчинення перекладачем, спеціалістом вище зазначених дій, суд оголошує перерву і надає час для заміни перекладача, спеціаліста. Варто зауважити, що КАСУ визначено умови застосування такого заходу як видалення із залу судового засідання – повторне вчинення дій, що призвели до застосування попередження. Однак про повторність яких саме вчинюваних дій веде мову законодавець – порушення порядку під час судового засідання чи невиконання розпоряджень судді (головуючого судді)? Чи може одна підстава замінювати іншу? У даному випадку одним із критеріїв є постановлення ухвали, в якій визначається вид порушення, за яке застосовано попередження. Повторність має місце, коли вчинено інше порушення порядку, аніж те, за яке судом було застосовано попередження. Тому застосування судом такого заходу процесуального примусу як видалення із залу судового засідання має бути обґрунтованим. Цьому слугує практика Європейського суду з прав людини, в рішеннях якого зазначається, що «позбавлення особи можливості фактично бути присутнім під час вирішення судом питання, яке стосується прав відповідної особи, є неприйнятним» (наприклад, справа «Федоров і Федорова проти України», 2011) [5].

2. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. У разі неподання без поважних причин письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, або неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів державним виконавцем для дослідження судом. Обов’язково в ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: 1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, в якої знаходиться доказ, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштові індекси, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, номери засобів зв’язку, адреса електронної пошти або офіційна електронна адреса, за наявності; 2) назва або опис письмового, речового чи електронного доказу; 3) підстави проведення його тимчасового вилучення; 4) кому доручається вилучення. Ухвала про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом є виконавчим документом, підлягає негайному виконанню та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом.

3. Привід. До належно викликаних особи, особисту участь якої визнано судом обов’язковою, свідка, які без поважних причин не прибули у судове засідання або не повідомили причини неприбуття, може бути застосовано привід до суду через органи Національної поліції України з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. 
Необхідно розмежовувати привід, що застосовується у порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, та привід як захід процесуального примусу в адміністративному судочинстві. Крім того, варто не забувати про доставлення правопорушника в адміністративному провадженні як заходу, що застосовується з метою забезпечення адміністративно-деліктного провадження.

Привід до суду не застосовується до малолітніх та неповнолітніх осіб, вагітних жінок, осіб з інвалідністю першої і другої груп, жінок, які доглядають дітей віком до шести років або дітей з інвалідністю, а також осіб, які згідно із КАСУ не можуть бути допитані як свідки (недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг посередництва (медіації) під час проведення позасудового врегулювання спору; священнослужителі; судді та присяжні – про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або про інформацію, яка стала відома судді під час врегулювання спору за його участю; інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди; особи, які мають дипломатичний імунітет). Варто зазначити, що незастосування цього заходу примусу тільки до жінок, які доглядають дітей віком до шести років або дітей з інвалідністю, порушує принцип рівності чоловіка та жінки.

Привід є заходом процесуального примусу, що полягає у затриманні і примусовому доставленні особи до суду задля забезпечення її участі у судовому засіданні. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім’я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання (перебування), роботи, служби чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід до суду передається для виконання до органу Національної поліції України за місцем провадження у справі або за місцем проживання (перебування), роботи, служби чи навчання особи, яку належить привести. Ухвала про привід до суду оголошується учаснику судового процесу, до якого застосовується привід, особою, яка її виконує. У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу про привід до суду, через керівника органу Національної поліції України негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання.

Процедура приводу до 2009 року регламентувалася відомчим наказом МВС України, яким затверджено «Інструкцію про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих». У 2009 році вказана Інструкція втратила чинність. Окремого відомчого акта про порядок виконання ухвал суду про привід досі не прийнято, що відповідно не деталізує умов виконання такого заходу процесуального примусу працівниками Національної поліції України.

4. Штраф. Даний захід процесуального примусу є новелою адміністративного процесуального закону. Так, суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід Державного бюджету України з відповідної особи штрафу у сумі від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин суб’єктом владних повноважень; 4) використання під час процедури врегулювання спору за участю судді портативних, аудіотехнічних пристроїв, а також здійснення фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису.

Суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід Державного бюджету України з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов’язків; 2) неодноразового зловживання процесуальними правами; 3) повторного чи систематичного неподання витребуваних судом доказів без поважних причин або без їх повідомлення; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів.

У випадку невиконання процесуальних обов’язків, зловживання процесуальними правами представником учасника справи суд з урахуванням конкретних обставин справи може стягнути штраф як з учасника справи, так і з його представника.

Зауважимо, що законодавець надав дискреційне повноваження суду обирати конкретний розмір штрафу, при цьому оцінка підстав для відповідного розміру має бути обґрунтована в ухвалі суду. Вважаємо, що з цього приводу має бути вироблена належна судова практика Верховного Суду.

Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 294 КАСУ, ухвали суду першої інстанції про стягнення штрафу в порядку процесуального примусу можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Постанова суду апеляційної інстанції за результатами перегляду ухвали про накладення штрафу є остаточною і оскарженню не підлягає. Ухвала Верховного Суду про стягнення штрафу оскарженню не підлягає. Ухвали суду апеляційної інстанції про накладення штрафу в порядку процесуального примусу можуть бути оскаржені у касаційному порядку (ч. 3 ст. 328 КАСУ). Разом з тим КАСУ дає можливість учаснику справи, до якого застосовано процесуальний штраф, виправити свою протиправну поведінку в суді та виконати належним чином свої процесуальні обов’язки. Так, суд може скасувати постановлену ним ухвалу про стягнення штрафу, якщо особа, щодо якої її постановлено, виправила допущене порушення та (або) надала докази поважності причин невиконання відповідних вимог суду чи своїх процесуальних обов’язків. Наявність такої норми процесуального закону дає можливість суду налагодити консенсус з учасниками справи та здійснювати ефективний розгляд справи.

Ухвала про стягнення штрафу є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Стягувачем за таким виконавчим документом є Державна судова адміністрація України.

Зауважимо, що новий підхід законодавця до диференціації розмірів штрафу як заходу процесуального примусу зумовлений наявністю серйозних вад у процесуальному законодавстві та судовій практиці щодо різних форм зловживань учасниками справи своїми процесуальними правами.

Висновки

Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок, що заходи процесуального примусу в адміністративному судочинстві є ефективним засобом та процедурним методом впливу суду на учасників справи з метою забезпечення і гарантування чіткої відповідності розгляду справи встановленим принципам адміністративного судочинства, а також європейським стандартам правосуддя. Заходи процесуального примусу застосовуються судом для припинення протиправних дій чи бездіяльності з боку учасників справи. Особливо це є важливим при вирішенні публічно-правових спорів, стороною яких виступає суб’єкт владних повноважень, який a priori наділений більшими можливостями у відносинах з приватними особами. При цьому слід констатувати, що для ефективного застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві доцільно: (1) визначити чітко у КАСУ «повторність вчинення порушень процесуальних вимог» з метою розмежування застосування судом різних заходів процесуального примусу; (2) прийняти окремий відомчий акт щодо порядку виконання працівниками Національної поліції України ухвал суду про привід; (3) розтлумачити на рівні правових позицій Верховного Суду законодавчі підстави застосування різних розмірів штрафу як заходу процесуального примусу.

Література:

  1. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 6 лип. 2005 р. № 2747-IV. URL : http:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15
  2. Пасенюк О. М. Адміністративне судочинство України. Київ : Юрінком Інтер, 2009. С. 535–536.
  3. Цит. праця. С. 536.
  4. Демський Е. Ф. Адміністративне процесуальне право України. Київ : Юрінком Iнтер, 2008. С. 155.
  5. «Федоров та Федорова проти України» (Fyodorov and Fyodorova v. Ukraine), заява № 39229/03, від 07 липня 2011 року. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22fulltext%22:[%22\%22CASE%20OF%20FYODOROV%20AND%20FYODOROVA%20v.%20UKRAINE\%22%22],%22documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22],%22itemid%22:[%22001-105478%22]}

Works Cited