Вісник Академії адвокатури України

2019 • Том 16 • Число 2(43)

УДК | UDC : 821.161.2
DOI: 10.37692/visnyk.aau.16.2(43).40-49
Посилання | Cite as:

Українська література в обороні права на життя. Вісник Академії адвокатури України. . Том 16. Число 2(43). С. 4049.
DOI: 

Ключові слова | Keywords:
0 ЗАВАНТАЖИТИ файл .PDF : ~152 kB

Надійшла до редакції:
Оприлюднена онлайн: 12 грудня 2019

Copyright © 2019 Конончук Т.

Creative Commons Ця стаття розповсюджується на умовах Ліцензії Creative Commons Із зазначенням авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна

Link to Українська література в обороні права на життя

Українська література в обороні права на життя

Тетяна Конончук

Тетяна Конончук

кандидат філологічних наук • доцентка
Академія адвокатури України

Анотація | Abstract

У статті йдеться про твори української літератури, що розкривають тему Голодомору 1932−1933 років в Україні, зокрема показують причини голоду, переживання його на межі життя, масові смерті. Тексти змальовують географію подій в охопленій голодом усій радянській Україні.  Написані на основі особистих вражень, свідчень очевидців, розповідей рідних, вони несуть потужний автобіографічний аспект, ознаки документалістики, фактографічності, психологізму. Масштабність смертей означується такими поняттями, як «вимерло село», «вимерло півсела», «порожня хата», «хата-пустка».

Сьогодні можемо констатувати, що реалії Голодомору 1932−1933 років в Україні знайшли широке відображення в художній літературі, яка, відображаючи одну з найбільших трагедій українського народу, стала в проломі за право на життя. Це тексти різних жанрів – поетичні, прозові, драматичні. Це – митці різних поколінь: від тих, що пережили самі трагедію Голодомору, до тих, хто про неї дізнався з розповідей рідних, знайомих, близьких. Це, власне, історія їхнього роду, яка була типовою для всіх регіонів радянської України 30-х років ХХ ст.

Найстрашніші наслідки Голодомору – це вражаючі масштаби людських втрат. Тому мотив смерті в цих текстах домінує, виявляє масовість смертей в усіх регіонах. Письменники, незважаючи на те, що це художні тексти, зберігають назви географічних місць подій, що витікає з їхніх намірів наблизити художній текст до реальності, відтак документальна складова відіграє надзвичайно важливу роль у створенні художньої картини світу. В цих творах письменники виступають художніми літописцями, бо описують українське буття, ідучи за історичною правдою.

Історія реалізації теми Голодомору 1932–1933 рр. у літературі стала часткою всезагальної української історії, в якій питання історичної правди в радянський час перебували під пильним оком держави, набували суб’єктивного забарвлення, і, замість відображення реальних подій,  створювався міф про радянську дійсність. Відхід від соцреалістичного канону вів до репресій, до фізичного винищення митців. Але чи завжди упродовж радянського часу українські митці йшли за каноном, переживши втрати рідних, пройшовши голодове пекло самі, пізнавши моторошні масштаби всенародної трагедії? На основі всього масиву літератури, що маємо про 30-ті роки ХХ ст., можемо з певністю сказати, що упродовж  усього часу після Голодомору багатьма митцями відшукувалися можливості в художніх творах бодай хоч трохи підняти завісу над тими подіями. Прикметно, що найперша художня інформація подавала події адекватно. І про це маємо свідчення в невеличкій брошурі Дмитра Нитченка (Чуба), який у роки трагедії мешкав у Харкові, працював у видавнитцві. У брошурі «Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі» (побачила світ у Торонто з нагоди 50-річчя  вшанування померлих в роки Голодомору) він засвідчує: «Зрозуміло, що цей організований Москвою голод не міг не відбитися в нашій літературі. Багато сміливих творів, що їх написали про голод, письменники попалили під час масових арештів. Недаром в ті зимові дні навколо будинку письменників «Слово» сніг був чорний від паперової сажі, що вилітала з багатьох димарів» [24, c. 11]. На жаль, тих творів, ми не прочитаємо. Натомість почали з’являтися інші, які мали переконати закордон, що в СРСР усе гаразд.

Трагедія Голодомору 1932–1933 рр. панорамно постає в свідченнях очевидців, у поетичному фольклорі, в різних жанрах художньої літератури. Можемо означити періоди створення художньої літератури про Голодомор 1932–1933 рр.: 1) у час подій Голодомору, коли література максимально адекватно відображала дійсність; 2) у радянську добу в цензурних умовах, коли про труднощі говориться символічно, інакомовно, лаконічно; 3) в еміграції в позацензурних умовах і відповідно з прагненням максимально правдиво відобразити обставити виникнення й переживання голоду; 4) в пострадянську добу в умовах зняття табу на історичну правду: у творах багатоаспектно постають картини входження хліборобів у голод, моторошного переживання голоду, картини канібалізму, масових смертей, поховань, змальовується поведінка людей в екстремальних обставинах.

Перед випуском у світ твори радянської доби про село, яке перед війною пережило мільйонні людські втрати й увійшло у війну спустошене, особливо пильно перевірялися цензурою. Однак творча думка митців поверталася в те минуле долями своїх персонажів. І якщо не можна було писати адекватно, то закладалася інформація про певні труднощі, які нині розшифровуються як своєрідно закодоване засвідчення правди. Так символічно інакомовно вона сприймається  в романі «Мир» («Жива вода») Ю. Яновського (1947, 1956) про сільські притулки для сиріт, які виникають на початку 30-х років: автор не міг пояснити і не пояснював, що то були за сироти, чому вони стали сиротами, де батьки цих дітей? Але сиріт багато i багато порожніх хат.

У радянській літературі, намагаючись показати труднощі українських хліборобів у 30-ті роки, письменники звертали увагу на те, що люди недоїдають, голодують. У М. Стельмаха в романі «Дума про тебе» (1969), наприклад: «На краю села, за обмерзлим мостом, блиснув вогник у хаті Соломії Громишиної, потягнув до себе Артемона і нагадав йому гріх голодного року... (...) Того весняного дня за цвинтарем стояв голодний ярмарок, на якому мучились люди й худоба: тут за безцінь збувалась і пам’ять дідизни, й остання сорочка; тут темніло сонце в людських очах і темніли старого письма боги та за відро бараболі переходили в чужі руки» [20, c. 77]. Інакомовно говорить О. Гончар у романі «Людина і зброя»  (1960) устами одного з персонажів: «– ... З усієї сім’ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги в водянках. (...) Трудна була весна, ох, трудна. Півсела вимерло. Куди не зайдеш – пустки... Вікна повидирані, і в хатах пустками тхне... Кому б я наче потрібен, а настане ніч – защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю, чому» [10, c. 98].

Прикметно, що в творах радянської літератури не знайдемо дошукування причин трагічного становища українського села. Однак ці причини з усією очевидністю постають в еміграційних творах, наприклад, в У. Самчука («Марія». – Прага, 1933) та В. Барки («Жовтий князь». – США, 1958–1961), які писалися в позацензурних умовах. Особливість позацензурної прози обох цих авторів полягає насамперед у максимальному відображенні реальних обставин колективізації, експропріації майна в господарів, котрі не бажали вступати до колгоспів, стан переживання голоду  за умов, коли родина залишалася без усього їстівного, масові смерті на всіх просторах, де перебувають персонажі, в розповідях-свідченнях подорожніх.

Серед поетичних творів про Голодомор, створених в еміграції, твори Юрія Клена (Освальда Бургардта) та Івана Багряного. Німець за походженням, Юрій Клен тяжко переживав трагедію України, де жив, творив, де і для нього «чисті весни» «колись зоріли», але, як і інші українські неокласики, передчував  неминучий арешт, тому не повернувся в Україну із закордонної поїздки.  Там написав про «скляні, напівзакрижанілі очі / Тих матерів, що власних немовлят жеруть із голоду» і що про це не можна в Україні говорити: «До пісні кожної, до всіх думок / Рука диявола чіпляє пломби» [16, c. 79]. Іван Багряний говорить про масовість смертей: «Повимирало геть підряд / Населення цілих сільрад! Колгоспи ж мерли взагалі / Із ланковими на чолі! / Немов виконували план, / Немов угноювали лан...»  [2, c. 203]. Узагальнення про напівмертві села, тобто які вже мають на своєму рахунку дуже багато померлих, а живі – на порозі смерті, читаємо в Ігоря Качуровського в поемі «Село в безодні»: «Селом напівмертвим, крізь тьму й бездоріжжя / Ідуть комсомольці на діло своє» [15, c. 35]. Еміграційні твори, як правило, будуються на основі спогадів авторів, свідчень очевидців, про що письменники кажуть не лише в таких паралітературних елементах, як передмова чи післяслово, а й у самих текстах. Як-от, наприклад, автобіографічна повість Семена Старого «Страта голодом» (К., 2002); події повісті розгортаються в с. Вергуни на Черкащині (англійською мовою книга була видана ще 1985 р).
Тексти, що активно почали появлятися в Україні, це були твори з шухляд, спочатку друкувалися в періодичних виданнях, як-от повість Андрія М’ястківського «Одеса-мама» (журнал «Київ», 1989); це свідчення очевидців, з яких постає масовість смертей як наслідок політики влади і моторошного переживання голоду. Ентузіастами створені величні пам’ятники людської пам’яті. Це – монументальна книга свідчень, упорядкована Л. Коваленко та В. Маняком «33-ій: Народна книга-меморіал» (К., 1991), книга свідчень О. Міщенка «Безкровна війна» (К., 1991), яку автор, доповнивши, видав під назвою «Мор» (Олесь Воля – К., 1993, а 2002 р. перевидав, довівши обсяг до 1152 сторінок); по всіх регіонах України були видані книги свідчень – як унікальні документи колективної пам’яті народу. 1996 року автором цієї статті була захищена перша філологічна дисертація «Трагедія голодомору 1932–1933 рр. у фольклорі України. Проблема художньої трансформації історичної правди»; з досліджуваних текстів самоочевидною постає мотивація цих зразків-свідчень: розповісти про те, як помирали хлібороби на рідній багатій землі і що це було так масово, що не можна навіть уявити тверезим розумом мільйонних масштабів утрат.

Художню епічну панораму Голодомору 1932−1933 рр. представляють прозові твори Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Гуцала, Івана Кирія, Панаса Запаренка, Юрія Мушкетика, Анатолія Дімарова, Андрія М’ястківського, Івана Цюпи, Андрія Гудими, Михайла Потупейка, Анастасії Лисивець, Катерини Мотрич, Наталки Доляк та інших письменників, драматичні – Івана Рачади, Олекси Коломійця, Олексія Чугуя та інших. Про найвідоміші з цих творів сказали своє слово літературознавці Микола Жулинський, Михайло Слабошпицький, Ніла Зборовська, Василь Пахаренко, Степан Пінчук, Раїса Мовчан, автор цієї статті у понад 90-та працях та інші.

У спектрі прозових творів про голод 1932−1933 років є такі, що цілком присвячені цій темі, а є такі, де вона постає епізодично. У новелі Бориса Антоненка-Давидовича «Протеже дяді Васі» тема голоду, наприклад, складає один епізод: на сибірській землі в ув’язненні опинилася глухоніма українська дівчина, яка «... їла людське м’ясо... (...) Разом з божевільною матір’ю їла зварений труп свого однорічного брата. Це в неї з тих часів і глухота з німотою сталася...» [1, c. 218]. За центральним епізодом у тексті постає картина масових смертей. Катерина Мотрич у романі «Ніч після сходу сонця» (К., 2001) присвячує багато сторінок Голодомору з натуралістичними картинами страждань від голоду, масових смертей, поховань померлих. Повість «Дума про дитинство» Панаса Запаренка (К., 1990) − одна з перших книг, цілком присвячених темі голодомору, що з’явилася в Україні після десятиліть замовчування. Як В. Барка, П. Запаренко будує свою повість на власних  враженнях. Його персонаж, сирота (батьки померли від голоду), тринадцятилітній Павло, як і сам кіровоградець-автор, зазнає всіх поневірянь 30-их років.

Часом автори вдаються до цитування офіційних директивних документів (наприклад, Анатолій Дімаров) або ж подають повністю тексти деяких постанов, як-от постанову Раднаркому УРСР про занесення сіл на чорну дошку вводить у текст твору Андрій Гудима. Такі прийоми пояснюються прагненням прозаїків донести читачам разом із художньою правдою правду історичну, що постає наслідком обставин, які виникали в результаті виконання інструкцій, розпоряджень, постанов центральної влади. Офіційні документи стали доступні в офіційних публікаціях лише в незалежній Україні. І письменники прагнули і в художньому тексті подати інформацію з таких джерел про причини, які призвели до голоду.

У фонд української літератури вніс серйозний внесок наш сучасник, поет і прозаїк Андрій Гудима, 1937 року народження. Особливо його тетралогія «Тече до Бога моя сльоза» [11], куди увійшло чотири романи: «Кара без вини» – про Голодомор 1932−1933 рр., «Лихо не спить»  (у ньому 2 частини: ч. 1 «Спека», ч. 2 «Голод») – про голод 1946−1947 рр., «Лихо без добра» – про сучасні події, причини яких у великій мірі прочитуються в минулому. Про масштаби смертей  в роки Голодомору 1932−1933 років у романі «Кара без вини» Андрія Гудими, наприклад, читаємо: «Смерть уже нікого не дивувала, чудував той день, коли в селі не було покійника. Такий день трапився, можна сказати, був посланий Слободі (селу – Т. К.), – Великодня субота. Таке диво напередодні великого Воскресіння було уготоване Всевишнім та його ангелами для утвердження благочестя, а комусь із слободян подарується мить життя» [11, c. 189]. Чому мить, тому що наступного дня були нові смерті, наголошує автор. Характеристика масовості  смертей  постає із діалогу: «Люди не мруть, а здихають. Бо голод…» [11, c. 196]. Смерть чатує людину скрізь: «А смерть удень і вночі нипала на кожному обійсті, жахливим сном тупцювала попід сліпими вікнами, невидимими повісмами холоду втискувалася до німої хати. Витрутити її звідти вже нікому не під силу… Вона студила глиняну долівку, відсиджувалася у відвологлих ковбицях (кутках під лавкою – Т. К.), никла в порожніх, аж дзвінких горщиках, і ніхто не знав, коли сяде чатувати в узголів’ї» [11, c. 199]. Автор подає картину цвинтаря з масовими свіжими могилами: «На цвинтарі Тимофій (голова сільради – Т. К.) жахнувся: могили… свіжі могили. Десять… двадцять… І в кожній − по кілька душ. Досі сидів у сільраді, бував на селі – знав, хто і коли помер, але, щоб отак, одним зором обійняти страшне поселення односельців, – це було вище його сил» [11, c. 204]. І голова сільради підходить до жінки, яка прощається зі своїми померлими і просить у неї пробачення. А вона каже, що в них проси, в тих, що померли.

Андрій М’ястківський розповідає про голодне лихоліття в місті (повість «Одеса-мама», 1989). Його персонаж, сільський підліток Максим Завірюха, прагне врятуватися в місті від голоду, стає вуркаганом. Але і в місті сироту чекає така ж недоля, як і в рідному селі. Таким чином реалістична картина повісті показує, що село і місто перебували в стані голоду і що це був типовий стан України голодоморських літ, хоча все-таки місто було в кращих умовах: там видавався хліб по картках для мешканців міста, які працювали. Як вимирали цілими сім’ями, показує, наприклад, у повісті «Голодомор» Є. Гуцало: «Кого ж я кличу… Немає матінки, переставилась на Покрову, Царство їй Небесне. (…) А за матінкою переставився батько, покликала до себе, не зажився без неї на землі…» [12, c. 418]. І дитина їхня померла, син Степанко, що кликав матір, батька, пішов на луг, та там і помер. Так відійшла в інший світ уся сім’я.

У доробку Анатолія Дімарова дві повісті про події 30-их: повість «Тридцяті» (написана 1966 р. як фінал роману «І будуть люди» і вилучена цензурою) та повість «Самосуд» (обидві вперше побачили світ 1990 р. в серії «Романи й повісті». К., Дніпро). У повісті «Самосуд» передані картини вибирання у селян зерна активістами в 30-ті, а потім, у роки Другої світової війни, селянський самосуд над одним із активістів, через якого багато односельців померло. Повість «Тридцяті» відображає події в селі, районі, області у період насильницької колективізації, експропріації. Цю повість автор назвав притчею про хліб. Маленька за обсягом, вона містка за інформацією. А. Дімаров уводить, як у фольклорі, персоніфікований образ смерті, створює у фіналі повісті картину потойбічного світу, де нескінченною вервечкою постають померлі з голоду. Як же Всевишній покарає винуватого? Всевишній відповідає: «Простіть мене, люди, бо я вам не суддя: нема в світі кари, що зрівнялася б із страшними злочинами цього чоловіка» [13, c. 175].

Поетичний літопис Голодомору 1932 –1933 років і масових смертей постає в творах Миколи Руденка, Ліни Костенко, Дмитра Головка, Миколи Ткача, Василя Голобородька, Олександра Матійка, Дмитра Павличка, Михайла Шевченка, Володимира Базилевського, Анатолія Криворотька, Григорія Сагайдака, Валентини Коваленко, Наталії Харасайло та інших поетів.

«Дума про 33-й»  Миколи Ткача написана в традиціях народних дум з характерними народнопісенним жанрам паралелізмами,  повторами, звертаннями, як реквієм за загиблими в різний час: «Ми ж спинімося на мить у слові цім, / яко давній велить закон, / похиливши в скорботі голови: / розстріляним на світанку, / убієнним присмерком, потай, / замученим в Україні й не в Україні, / замученим голодом 33-го на рідній землі, / і створімо, браття, / пам’ять вічную поміж нас» [23, c. 55].

Наприклад, у Ліни Костенко в поемі «Зоряний інтеграл» образ голодних років виникає як деталь у контексті інших народних трагедій України, які переживає прамати, що привела у світ семеро дітей, а потім втратила їх, зазнавши найбільшої материнської трагедії: «Різьба по дереву. Згорьована прамати./ Двоє загинули в тридцять третьому, / двоє в тридцять сьомому. / Ще троє лишилось / для наступної війни» [18, c. 154].

Весь вірш «Село в маю» Василя Голобородька сприймається як алегоричний образ часу з масовими смертями, написаний у стилі народнопісенної традиції голосіння: «Прийде весна, / птахи із вирію поприлітають: / прилетить перший птах, / та ніхто його цієї весни вже не побачить / і нікому назвати його по імені» [8, c. 29].

Борис Олійник у вірші «Біля Мгарського монастиря», в якому йдеться про пам’ятник жертвам голодомору 1932–1933 років на Кургані Скорботи, що біля Лубен на Полтавщині, звертається до сучасників із запитанням: «Ми відспівали їхні чисті душі, / Вони нас не спалили у клятьбі. / Вони – простили. Але пам’ять душить: / Чи маєм право ми / простить собі?» [19, c. 104].

Типові факти способів, як вижити, не померти від голоду, не поповнити страшної статистики смертей, зустрічаємо в текстах різних жанрів, як у прозі, так і в поезії, і в драматургії. Наприклад, у Володимира Базилевського постає один із типових фактів, образів голодного, що перебуває на межі смерті: «Жадібно краяв тушу кобили, / здохла кобила, а він батував. / Ледь відняли: відбивався щосили, / а відняли, як дитина ридав» [3, c. 60].

Наприклад, у вірші «Кладовище  33-го» Валентина Коваленко передала типову картину тогочасних цвинтарів, коли у кращому випадку ховали в загальних могилах, а то в садку, в себе на городі, бо далі не сила було добратися, не було як ставити хрестів, не було як виконувати поховальний обряд: «Ні хреста, ні хресточка... (...) цвіркуни лиш голосять – / Ото і всієї родини, / Та в густих вишняках / За спокій досі гірке вино. /Гай, поснули собі / Негодовані, кволі...» [17, c. 39].

У п’єсі «Тисяча дев’ятсот тридцять третій рік» (1942) Сергія Кокота-Ледянського (1906 р., Київщина − 2000 р., Енн Арбор, Мічіґан, США) події відбуваються в Києві, а також у селі, де помирає з голоду батько однієї з київських студенток, а мати вже померла. Студентам забороняють відвідувати батьків на селі, де люди масово помирають від голоду. Студенти розмірковують, чому такі обставини в селі? Один із персонажів, Павло, каже своїй коханій, найближчій людині, таємно про те, що бачив, що його мучить, те, що він зрозумів давно: «Те, що помирають на вулицях Києва, Харкова, Полтави, Чернігова і сотень тисяч сіл і містечок мільйони люду, – це партійний засіб загнати непокірних приватних власників-селян в колгоспне ярмо і зробити їх слухняним знаряддям їхньої політики. Не хочеш жити так, як тобі наказує влада, – здихай, чорт із тобою. Отак думає і робить влада» [9, c. 28]. 

Сучасний драматург Олексій Чугуй, 1935 року народження, родом із Полтавщини, створив оригінальну п’єсу-дилогію «Червоний смерч» [25] про Голодомор, написану в експресивному стилі. Перша п’єса («Бенкет голодних») – про  голод 1921–1923 рр., друга («Весілля людоїдів») – про Голодомор 1932–1933 рр. Гіперболізація є однією з ознак авторської стилістики цього письменника: всі акції проти народу подаються як під збільшуваним склом, причому із сарказмом. Думається, що ця п’єса може мати успішне сценічне відтворення.

Олесь Воля, 1952 р., родом із Полтавщини, автор обсягових видань свідчень «Безкровна війна» та «Мор», постав перед читачем оригінальною авторською повістю «Завірюха» (2013). Це твір реалістичний, весь текст присвячено часу з Голодомору 1932–1933 рр. Основну ідею автор виносить на початок тексту. Він символічний і повчальний, налаштовує на драматичне сприйняття художніх реалій: «Над Буйномиром (тут відбуваються основні події твору – Т. К.) хмари хмаровіли. Аж моторош пробирала, дощ мрячив єхидно; вітер у вухах свистів-завивав, як собака здичавілий. Немов погрожував на хатах буйномирських злинялих сіро-чорні стріхи знести, на вулицю селян повиганяти. Аби помучилися ще й без даху над головою, аби ума-розуму хоч трохи нагнало їм та вміли за себе постояти, а не глумління терпіли над собою» [6, с. 7].

Із сучасних авторів, що звернулися до теми Голодомору, назвемо також, наприклад, Світлану Талан, родом із Сумщини, та її роман «Розколоте небо» [Талан, Розколоте небо], весь текст присвячено голодному лихоліттю, розкриває всі етапи переживання цієї трагедії в Україні. Авторка 1960 року народження, тобто її візія голоду – це, вочевидь, родинна історія, яка знайшла художню трансформацію в її тексті. І що це так, підтверджують слова Ольги Хвостової, яка у вступному слові до книги сказала такі слова: «Відгомони голоду є в кожному з нас, у кожному нащадкові тих, хто вижив» [22, с. 7].

Подією стала також книга «Чорна дошка» Наталки Доляк [14], авторки з Вінниччини, 1967 року народження. Мотив чорної дошки зустрічаємо в усіх текстах про голод, коли за нездачу вже втретє поставленої норми хлібопоставки село каралося таким чином, що жодних надій на виживання вже не було. Про занесення сіл на чорну дошку було ухвалено постанову, за якою в селян забиралося все, а з сільського магазину вивозилися всі продукти, нічого не завозилося, на межах села ставилася охорона, щоб із нього ніхто не міг нікуди вибратися. Залишався один-єдиний шлях – до смерті.

Знайшов оригінальне вирішення теми Голодомору Михайло Бриних, киянин, 1974 року народження, в романі «Хліб з хрящами» [5]. Цей твір написаний у стилі роману жахів. Померлі від голоду в ньому приходять у цей світ, нагадуючи про себе і втручаючись у життя живих, немовби наголошуючи, що живі мають пам’ятати про них. Втручання це відбувається в моторошній формі, яка нехай залишиться інтригою для майбутнього читача. За цим текстом міг би бути знятий фільм жахів, що тепер такі популярні; у ньому потужно звучить ідея про збереження життя.

Сучасна поетеса Тетяна Винник, 1984 року народження, наприклад, подала у вірші образ «червоної мітли» в однойменному вірші, розкриваючи величезні втрати від Голодомору. Розуміємо, що візії минувшини в молодої авторки виникли як генетична пам’ять роду. Наприклад: «З високого горба / Котилась не торба, / То «червона мітла» / Усе мела» [7, с. 23]. Авторка показує, як і що вимітала із семи хат «червона мітла»:  «У четвертій хаті – / Замела матір. / У п’ятій хаті – / Вибила три колоски / З Лесикових рученят. / У шостій хаті / Змела зачаття. / У хаті під номером «сім» / Замела смертю / Роти усім» [7, с. 24]. Завершується  вірш символом-узагальненнням: «Червона мітла – / як вічний вогонь, що / палає у генах / кожного з нас» [7, с. 24].

Художня література про Голодомор 1932–1933 рр., свідчення спрямовані на те, щоб оповісти про минувшину, але вони не обмежені лише інформаційною функцією. Ці тексти, говорячи про втрати, закликають будувати доброчесне, щасливе життя. Вони своєрідно відстоюють право на життя. Як, до речі, й молодь, яка осмислює трагедію Голодомору. Так, 21 листопада 2019 р. студенти Академії адвокатури України під час моєї лекції, присвяченої відображенню Голодомору в українській культурі, висловили свої міркування, своє розуміння й позицію про ті трагічні роки. Як і можна було передбачити, в багатьох сім’ях є пам’ять про Голодомор. Владислав Бражевський (2 курс, «Право»): «Міркуючи в ці листопадові дні про Голодомор, я згадую розповіді  моєї прабабусі, яка говорила про тяжкі часи Голодомору, коли людське життя з боку влади не цінувалось. Влада з власних корисливих мотивів фактично відбирала в людей всю їжу, а за приховування їжі була тяжка кара. Голодомор – це акт геноциду проти українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках». Богдан Сичов (2 курс, «Право»): «Розмірковуючи про Голодомор, не можу не засмутитися, бо це був страшний період в нашій історії. Наші предки пережили справжній геноцид. Минулого року мені бабусина сестра розповідала про Голодомор, про те, як тяжко було її сім’ї в той тяжкий період. Ті сльози на її очах я запам’ятав назавжди. Не дай Бог, щоб це колись знову повторилось». Катерина Гофрик (2 курс, «Право»): «В СРСР у 1932–1933 роках відбувалися страшні події. Моя бабуся жила в цей страшний час. Вона розповідала, що тоді із сім’єю врятувалися тільки завдяки схованому клуночку кукурудзи». Катерина Швачка (2 курс, «Право»): «Голодомор – це те, що не можна повторювати, адже, на мою думку, це явище страшніше за війну. У моєї родини також є історії, які пов’язані з Голодомором, тому для нас це болюча тема». Марковська Дар’я (2 курс, «Право»): «Мені розповідали про голод, що люди падали прямо замертво на вулицях, на роботі в степу. Людям не було чого їсти, хто шукав зерно, хто ховав його, де міг. Одні люди були людоїдами. Були дуже жахливі часи. Бригади комсомольців забирали всю їжу, яка була в людей». Владислав Черевко (2 курс, «Право»): «Розмірковуючи на тему Голодомору 1932–1933 років, я все більше впевнююсь в тому, що вираз «Людина – найрозумніша з усіх істот» неправильний. Тому що ще ніколи в історії природи тварини не винищували когось (інші види або навіть свій) просто так. Також мені дуже обідно, що сьогодні люди почали забувати тих, хто загинув у цей страшний період». 

У щорічні листопадові дні пошанування жертв Голодомору 1932–1933 років ми знову й знову повертаємося до цієї трагедії, осмислюємо, як вона переживалася в сім’ях, як висвітлюється в наукових джерелах, як відображається в різних видах мистецтва, які моторошні її причини й мільйонні втрати жертв. Це дає розуміння, яку державу потрібно будувати – незалежну та економічно сильну. А українська література цієї тематики стоїть у проломі за право людини на життя, за гідне життя в Українській державі.

Література:

  1. Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. Київ : Радянський письменник, 1989. 559 с.
  2. Багряний І. Під знаком скорпіона: З творчої спадщини письменника: поезія, проза, публіцистика / упоряд. та автор передм. О. Шугай. Київ : Смолоскип, 1994. 240 с.
  3. Базилевський В. Вертеп. : вірші, поеми. Київ : Український  письменник, 1992. 302 с.
  4. Барка В. Жовтий князь / Василь Барка. Київ : Дніпро, 1991. 266 с.
  5. Бриних М. Хліб з хрящами : роман. Київ : Ярославів Вал, 2012. 168 с.
  6. Воля О. Завірюха. Київ : Веселка, 2013. 192 с.
  7. Винник Т. «Червона мітла» // Винник Т. Смарагдова сукня. Київ, 2017. № 11–12. С. 23–24. 
  8. Голобородько В. Калина об Різдві: Вірші. Київ : Український письменник, 1992. 207 с.
  9. Голодомор : дві п’єси: Кокот-Ледянський С. Тисяча дев’ятсот тридцять третій рік; Бойчук Б. Голод / упоряд., автор вступ. ст. Л. Залеська Онишкевич. Київ : Смолоскип, 2008. 112 с.
  10. Гончар О. Людина і зброя. Київ : Український письменник, 1994. 287 с. 
  11. Гудима А. Тече до Бога моя сльоза: трилогія. Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2007. 720 с.
  12.  Гуцало Є. Голодомор: повість // Гуцало Є. Твори : в 5 т. Т. 2. Київ : Дніпро, 1996. C. 376–460. 
  13.  Дімаров А. Тридцяті…(Притча про хліб) // Дімаров А. В тіні Сталіна: повісті. Київ : Дніпро, 1990. С. 120–174.  
  14. Доляк Н. Чорна дошка: велика, страшна і голодна правда : роман / вступне слово В. Гранецької. Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2014. 368 с.
  15.  Качуровський І. Село в безодні: поема. Вид. 4. доп. / Ігор Качуровський. Київ : Києво-Могилянська академія, 2006. 85 с.
  16.  Клен Ю. (Освальд Бургардт). Вибране / упоряд., автор передмови та прим. Ю. Коваліва. Київ : Дніпро, 1991. 461 с. 
  17.  Коваленко В. Приворот-зілля / Валентина Коваленко. Київ : Гранослов, 1997. 76 с.
  18. Костенко Л. Вибране / Ліна Костенко. Київ : Дніпро, 1989. 559 с.
  19. Олійник Б. Таємна вечеря: Поезії 1989–2000. Київ : Парламентське видавництво, 2000. 144 с.
  20. Стельмах М. Дума про тебе // Стельмах М. Твори: у 7 т. Т. 2. Київ : Дніпро, 1982. 383 с.
  21. Талан С. Розколоте небо : роман. Харків : Клуб сімейного дозвілля, Харків. 352 с.
  22. Хвостова О. Філія пекла на землі : вступне слово // Талан С. Розколоте небо : роман. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, Харків. С. 7–8.
  23. Ткач М. Дзвони скляної гори: Поезії / Микола Ткач. Київ : Український письменник, 1992. 134 с.
  24. Чуб (Нитченко) Д. Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі Дмитро Чуб (Нитченко). Торонто, 1984. 16 с.
  25. Чугуй О. Червоний смерч : п’єса-дилогія. Харків : Просвіта, 2001. 68 с.

Works Cited