Вісник Академії адвокатури України

2019 • Том 16 • Число 2(43)

УДК | UDC : 342.7 (477)
DOI: 10.37692/visnyk.aau.16.2(43).79-86
Посилання | Cite as:

До питання співмірності форм судового захисту прав людини. Вісник Академії адвокатури України. . Том 16. Число 2(43). С. 7986.
DOI: 

Ключові слова | Keywords:
0 ЗАВАНТАЖИТИ файл .PDF : ~181 kB

Надійшла до редакції:
Оприлюднена онлайн: 12 грудня 2019

Copyright © 2019 Моткова О.

Creative Commons Ця стаття розповсюджується на умовах Ліцензії Creative Commons Із зазначенням авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна

Link to До питання співмірності форм судового захисту прав людини

До питання співмірності форм судового захисту прав людини

Ольга Моткова

Ольга Моткова

адвокат, старший викладач
Академія адвокатури України

Анотація | Abstract

У науковій статті викладено результати дослідження форм судового захисту прав людини з огляду на їх співмірність відносно порушеного права. На підставі аналізу національної судової практики та змісту окремих рішень Європейського суду з прав людини встановлено, що форма захисту порушеного права має відповідати певним критеріям, зокрема бути ефективною та співмірною. Дослідження теоретичних положень механізму реалізації права людини засвідчує, що виокремлення окремих етапів реалізації певного права людини є перспективним для розуміння сутності механізму захисту прав людини та його ефективної реалізації у науковій та правозастосовній діяльності. У результаті системного аналізу теоретичних положень, норм Основного Закону та судової практики встановлено доцільність розгляду окремих елементів механізму захисту прав людини через призму стадій реалізації особою певного суб’єктивного права.

Постановка проблеми

Конституція України гарантує кожному право на захист від порушень і протиправних посягань. Проте, таке право не є абсолютним, а обмежується формами захисту, які передбачені чинним законодавством України. Зокрема, положення процесуальних нормативно-правових актів визначають ті заходи, які може вжити суд для поновлення процесу реалізації особою певного права. З огляду на структуру механізму реалізації прав людини, виникають складнощі у виборі форми судового захисту на етапі звернення особи до суду за захистом, що має наслідком відмову у задоволенні позовних вимог.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Науковому обґрунтуванню судового захисту прав людини присвячені наукові праці Т. Є. Абової, В. В. Вітрянського, Є. В. Салогубова, О. П. Вершиніна, Н. О. Саніахметової, П. В. Хотенець та інших. Проте, магістральне спрямування винятково актуальних досліджень не охоплює проблематику співмірності форм юридичного захисту права людини залежно від етапу його реалізації.

Формулювання цілей статті

Основна мета дослідження – встановлення та обґрунтування співмірності форм судового захисту прав людини. Для досягнення зазначеної мети необхідно: дослідити теоретичні засади механізму захисту прав людини, встановити правову природу механізму реалізму реалізації прав людини, здійснити аналіз судової практики та встановити ознаки форм судового захисту, що відповідають критерію співмірності.

Виклад основного матеріалу дослідження

Відповідно до положень ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [1].

Під механізмом захисту прав людини пропонуємо розуміти сукупність взаємозалежних елементів, які являють собою передбачені законодавством заходи та засоби превентивного та компенсаційного характеру, що спрямовані на забезпечення можливості реалізації права людини, попередження посягань на таке право або на поновлення права людини у випадку його порушення [2].

Так, дія захисту права людини може бути спрямована на: 1) забезпечення можливості реалізації права людини, тобто усунення перешкод у процесі досягнення суб’єктивних інтересів носієм такого права. Іншими словами, забезпечення можливості реалізації права людини є засобом захисту оспорюваних прав; 2) попередження посягань на право людини, що досягається застосуванням заходів превентивного характеру та спрямоване на забезпечення рівня правопорядку у державні; 3) поновлення права людини у випадку його порушення, що досягається заходами компенсаційного характеру та спрямоване на відновлення становища людини, яке існувало до делікту. 
Заходи та засоби, що вживаються та використовуються з метою захисту права людини поділяємо на: а) юридичні дії суб’єкта – носія права: такі дії можуть вчиняти особою самостійно (без звернення до уповноважених органів) або ж полягають в ініціації вжиття заходів захисту права (звернення до уповноважених органів та громадських інститутів та сприяння у вжитті відповідних заходів захисту права); б) юридичні дії інших зобов’язаних суб’єктів або уповноважених законом суб’єктів що вчиняються з метою захисту права людини: такими діями, у першу чергу, є виконання своїх обов’язків та реалізація повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також вчинення певних дій громадськими інститутами, що спрямовані на захист прав людини [2].

Безперечно, обрання форми юридичного захисту залежить від об’єктивних та суб’єктивних чинників. Зокрема, таких як: стадія реалізація права на якій мало місце його порушення, цілі досягнення яких має на меті застосування захисту та межі застосування захисту, встановлені нормами законодавства.

Системний аналіз правових позицій Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку про те, що обов’язковому встановленню при розгляді справи  підлягає факт того, на якому етапі реалізації особою певного права мало місце порушення: охорони такого права (існування та застосування превентивних заходів), реалізації права (перешкод у процесі досягнення особою певного блага) та захисту права людини (вжиття достатніх та ефективних заходів щодо відновлення становища особи).
Так, Європейський суд визнає порушенням не лише позбавлення особи певного права або його заперечення державними органами, а й будь-які випадки неналежної охорони такого права, створення перешкод у його реалізації та неефективність заходів захисту.

Для більш детального розуміння визначених теоретичних положень пропонуємо розглянути такий приклад: право людини на соціальний захист у частині призначення та виплати пенсії за віком.

За змістом ч. 1 ст. 46 Основного Закону, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх … у старості… [1].

Фактично механізм реалізації зазначеного права людини включає у себе: 1) нормативне забезпечення, тобто встановлені процедури його реалізації та захисту; 2) юридичний факт набуття відповідно статусу; 3) дії суб’єкта-носія такого права, спрямовані на його реалізацію; 4) юридично значимі дії суб’єктів владних повноважень, спрямовані на забезпечення реалізації та захисту такого права людини; 5) досягнення особою-носієм права певних благ (у вигляді матеріального забезпечення).
З огляду на складові механізму реалізації права людини на пенсійне забезпечення порушенням є: 1) неприйняття уповноваженим на те суб’єктом обов’язкового акта загальної або індивідуальної дії, що закріплює за особою певний статус та/або встановлює конкретні процедури щодо реалізації особою відповідного права; 2) відсутності обов’язкових для суб’єкта владних повноважень активних дій спрямованих на забезпечення реалізації особою відповідного права; 3) відсутності активних дій, що забезпечують отримання особою блага, на досягнення якого спрямована реалізація відповідного права та інше.

Для прикладу, перший пункт може мати місце у випадку бездіяльності органу Пенсійного фонду України щодо розгляду документів особи, поданими для призначення пенсії за віком. Внаслідок такої бездіяльності особа позбавлена можливості реалізувати власне право на пенсійне забезпечення. Аналогічно протиправна бездіяльність предметно втілюється у неприйнятті урядом постанови, яка регулює порядок виплати певної категорії пенсії, у випадку якщо право особи на отримання такої соціальної виплати не заперечується. Так, для пенсійного органу не встановлено відповідні процедури, що тягне за собою неможливість реалізації особою права на отримання виплат, гарантованих державою. Третій пункт , наприклад, має місце у випадку відмови у перерахунку пенсії внаслідок помилкового тлумачення законодавства органом Пенсійного фонду України. Зазначене також стосується довготривалого невиконання рішення суду, постановленого на користь особи, внаслідок чого захист порушеного права людини не є ефективним, адже не призводить до його відновлення та/або компенсації за таке порушення.

Згідно з положеннями ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження [3].
У рішенні від 16 грудня 1992 року у справі «Хаджіанастассіу проти Греції» (Hadjianastassiou v. Greece) Європейський суд з прав людини зазначив, що договірні держави користуються значною свободою у виборі належних засобів для забезпечення відповідності їх судових систем вимогам Конвенції. До завдань Суду належить не підміна собою національних органів влади при веденні їхніх проваджень, а розгляд того, чи призвів обраний ними у цій справі метод до результатів, що відповідають Конвенції [4].

У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни [5].

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Доран проти Ірландії» (Doran v. Ireland) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права[6]. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шик проти Нідерландів», ефективний засіб − це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби ст. 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов’язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права [7].

Розглядаючи справу, крім іншого, суд визначає форму захисту прав позивача, яка має бути нерозривно пов’язана з таким фактом, та обставинами, при яких мало місце порушення.

Буквальний аналіз процесуальних нормативних актів дає підстави для висновку про те, що судочинство здійснюється для захисту саме порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Так, згідно з ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень [9]. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [10].

У рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд Украї­ни роз’яснив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам [11]. Тобто, форма юридичного захисту, що застосовується судом, повинна відповідати характеру порушеного права та ефективно забезпечити його поновлення та/або відновлення процесу реалізації.

Крім того, форми юридичного захисту мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність, зокрема, полягає в тому, щоб такі форми відповідали предмету позову та обставинам справи.

Співмірність форм юридичного захисту визначається їх відповідністю порушення права, на відновлення якого такі вживаються. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з наслідками задоволення позовних вимог.

Попередньо у даній статті досліджувались етапи реалізації права та, відповідно, можливі його порушення. З огляду на висновки про складну структуру механізму реалізації прав людини, захист порушеного та/або невизнаного права не може бути абсолютним, а повинен відповідати тому етапу на якому мало місце порушення. 
Наприклад, у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі 725/5885/14-а зазначено таке: «… попри наявність у позивачки конституційного права особи на виплату пенсії як громадянки, яка виїхала на постійне місце проживання за кордон, суд зважив на те, що вона звернулася із заявою про призначення такої пенсії до органу (ПФУ), який не наділений повноваженнями щодо її призначення, а до управління ПФУ не зверталася із такою заявою. Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що документи надані позивачкою для призначення пенсії не відповідають вимогам Порядку. За обставин недотримання позивачкою встановленого порядку звернення за призначенням пенсії висновується, що ПФУ діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, а вирішення питання про зобов’язання управління ПФУ вчинити певні дії є передчасним.» [12].

У мотивувальній частині постанови від 27 червня 2018 року у справі №813/2485/15 Верховний Суд вказав: «… механізм проведення державної експертизи є досить складним і включає в себе, зокрема, процедуру спростування висновку державної експертизи, передбачену статтею 37 Закону №  1808-ІV, проведення якої є виключною компетенцією центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Це дає підстави вважати, що звернення позивача до суду з позовом щодо оскарження висновку первинної державної експертизи є передчасним. До суду може бути оскаржені відмова в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи або висновок повторної державної експертизи у разі незгоди із ним. За таких обставин, висновок Вищого адміністративного суду України про передчасність заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не було дотримано порядку, встановленого статтею 37 Закону № 1808-ІV, є правильним.» [13].

Системний аналіз викладеної вище судової практики дає підстави для висновку про те, що, буквально, форма захисту порушеного права повинна відповідати етапу на якому відбулось таке порушення, у протилежному випадку звернення до суду визнається передчасним. Тобто, особа вправі звернутись до суду з певними позовними вимогами лише у випадку наявності права на захист – наявності факту порушеного права саме відповідачем у даній самі та при наявності фактичних обставин.
Зазначений висновок детально продемонстровано у постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року у справі №360/1477/17.

Так, особа звернулась з адміністративним позовом до управління соціального захисту населення та Київської обласної державної адміністрації. Позовні вимоги мотивовані протиправністю відмови управління соціального захисту населення у видачі позивачу посвідчення особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії з числа потерпілих від Чорнобильської катастрофи 4 категорії. Тобто, фактично, позивач звернувся до суду із позовом про захист права на соціальний захист на первинному етапі його реалізації – підтвердження факту набуття такого. Розпоряджаючись процесуальними правами, особа заявила такі позовні вимоги: визнати протиправними дії управління соціального захисту населення щодо відмови у оформленні та видачі посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобилської катастрофи І категорії; зобов’язати управління соціального захисту населення Бородянської районної державної адміністрації Київської області прийняти документи та внести подання до Департаменту соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації для видачі посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії; зобов’язати Київську обласну державну адміністрацію надати статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії та видати відповідне посвідчення [14].

Суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що нормативно закріплений механізм набуття статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи складається з певних етапів. Так, порушення права позивача мало місце на першому етапі − розгляду визначеного питання управлінням соціального захисту: «…спірна відмова у видачі посвідчення видана управлінням соціального захисту населення Бородянської районної державної адміністрації Київської області. Натомість, Київська обласна державна адміністрація зазначене питання не розглядала та жодних рішень не приймала. Оскільки Київська обласна державна адміністрація не розглядала питання щодо прав, свобод та інтересів позивача, зобов’язання розглянути подання та прийняти рішення щодо надання статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та видачі посвідчення є передчасним.» [14].

Із зазначеного слідує, що звернення особи до суду з позовом про відновлення порушеного права повинно зумовлюватись фактичними обставинами, що свідчать про таке та мають наслідком виникнення права на захист, оскільки суд не наділений повноваженнями обирати форми юридичного захисту, які спрямовані на усунення гіпотетичних порушень на майбутнє.

Висновки дослідження

З огляду на викладені теоретичні висновки та дослідження судової практики, пропонуємо вважати співмірною формою юридичного судового захисту таку, що одночасно:

  1. є юридично можливим наслідком правовідносин, що склались між сторонами: є результатом правової поведінки сторін, що передбачена чинним законодавством України;
  2. відповідає принципу ефективності: усуває необхідність повторного звернення до суду за захистом порушеного права та цьому ж етапі його реалізації;
  3. виключає втручання суду у дискреційні повноваження суб’єктів владних повноважень: суд не може підміняти собою орган державної влади або орган місцевого самоврядування при розгляді певного питання, що за законодавством віднесено до повноважень останнього;
  4. забезпечує захист права пропорційно до етапу на якому мало місце його порушення: поновлює процес реалізації певного права людини виключно на основі фактів та підстав порушення, а не з огляду на можливі гіпотетичні порушення у майбутньому.
     

Література:

  1. Конституція України від 28.06.1996 р. Закон № № 254к/96-ВР/ Верховна Рада України. Законодавство України. URL : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/conv
  2. Моткова О. Д. Загальна характеристика конституційно-правового механізму реалізації та захисту прав людини. Науковий вісник публічного та приватного права : зб. наук. пр. / Н.-д. ін-т публічного права. Київ : [б. в.], 2016. № 2, ч. 2. С. 48−51.
  3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. / Верховна Рада України. Законодавство України. URL : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004
  4. Рішення Європейського суду з прав людини «Хаджианастассіу проти Греції» (Hadjianastassiou v. Greece) від 16.12.1992 р. (заява № 252 (1992)). URL : http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-57779
  5. Рішення Європейського суду з прав людини «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) від 15.11.1996 р. (заява № 22414/93). URL : http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-58004
  6. Рішення Європейського суду з прав людини «Доран проти Ірландії» (Doran v. Ireland) від 31.07.2003 р. (заява № 50389/99). URL : http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-61277
  7. Рішення Європейського суду з прав людини «Салах Шик проти Нідерландів» (Doran v. Ireland) від 11.01.2007 р. (заява №  1948/04). URL : http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-78986
  8. Рішення Європейського суду з прав людини «Каіч та інші проти Хорватії» (Kaic and Others v. Croatia) від 17.07.2008 р. (заява № 22014/04). URL : http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-87640
  9. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.05.2005 р. Закон №№ 2747-IV / Верховна Рада України. Законодавство України. URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2747-15
  10. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. Закон №№ 1618-IV / Верховна Рада України. Законодавство України. URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
  11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 р. № 18-рп/2004 / Верховна Рада України. Законодавство України. URL : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v018p710-04
  12. Постанова Верховного Суду у справі №725/5885/14-а від 28.02.2017/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72507327.
  13. Постанова Верховного Суду у справі №813/2485/15 від 27.07.2018/ Єдиний державний реєстр судових рішень. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74992590
  14. Постанова Київського апеляційного адміністративного суду у справі №360/1477/17 від 13.11.2017 / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70212326

Works Cited