Вісник Академії адвокатури України

2019 • Том 16 • Число 2(43)

УДК | UDC : 347.13
DOI: 10.37692/visnyk.aau.16.2(43).22-31
Посилання | Cite as:

До питання про зародження адвокатури України. Вісник Академії адвокатури України. . Том 16. Число 2(43). С. 2231.
DOI: 

Ключові слова | Keywords:
0 ЗАВАНТАЖИТИ файл .PDF : ~174 kB

Надійшла до редакції:
Оприлюднена онлайн: 12 грудня 2019

Copyright © 2019 Попелюшко В.

Creative Commons Ця стаття розповсюджується на умовах Ліцензії Creative Commons Із зазначенням авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна

Link to До питання про зародження адвокатури України

До питання про зародження адвокатури України

Василь Попелюшко

Василь Попелюшко

доктор юридичних наук • професор
Національний університет «Острозька академія

Анотація | Abstract

В статті розглядається дискусійне в науці питання щодо часу, місця та форм зародження адвокатури України. Спростовуються погляди на її зародження в Київській Русі за Руської Правди у формі природнього кровного представництва, а також, що першими адвокатами були послухи, видоки та приятелі сторін як «люди добрі». За Київської Русі, з її переважно натуральним господарством і домінуванням звичаєвого права, умов для зародження адвокатури не існувало.

Адвокатура України зародилась на початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському у зв’язку з переходом господарства до грошового, розгалуженням писаного права, що вимагало для сторін необхідність звертатися за допомогою та представництва в суді обізнаних з правом та судовою практикою людей. Такі люди іменувалися «речниками», «послами», «прокураторами». В Литовському Статуті 1529 р. цей правовий інститут отримав своє законодавче закріплення під назвою «прокураторів». Тому 29 вересня, день ухвалення в 1529 р. даного законодавчого акту, слід вважати днем народження адвокатури України.

Проблема дослідження історії адвокатури України невід’ємна від проблеми дослідження історії власне України. І вона має своє пояснення. Справа як на мене у тому, що український народ упродовж кількох століть після занепаду Київської Русі практично аж до отримання незалежності не мав своєї державності. З цієї причини, по-перше, не було зацікавленої державної політики з написання української історії. Якщо про українську історію писалось, то в угоду історії держав, до якої належали відповідні терени України. З тієї ж причини, по-друге, значна частина важливих українських історичних матеріалів, не знищених часом і війнами, виявилася розкиданою, образно кажучи, по всьому світу, − здебільшого в державних архівах, бібліотеках, приватних руках Литви, Польщі, Росії, Австрії та інших держав. Тому доступ до них досить таки ускладнений. А по-третє, Росія, щонайменше починаючи з Петра I як Московія, щоби хоч якось відректи себе від її улус-ординського походження, почала привласнювати давню історію України-Русі, а подальшу фальсифікувати [2]. Це проявлялося у тому, що через так звані географічні, археографічні та іншого роду експедиції історичні матеріали українських земель вивозилися в Росію, здебільшого в архіви Санкт-Петербурга і Москви, де частина з них, як наприклад, Переяславські статті Богдана Хмельницького, для справжніх істориків ставали і є дотепер недоступними, а інша частина відверто спотворювалась. Для підтвердження можна навести приклад, пов’язаний з фальсифікацією архівних документів щодо форми судочинства у Великому князівстві Литовському, до складу якого в середні віки входила й більша частина сучасної України. Російські історики, в тому числі навіть київської школи історії права, зокрема М. Ясинський, Ф. Леонтович, спираючись, зокрема, на «Акты Западной России», видані Санкт-Петербургською Археографічною комісією, та «Документы и реестры» проф. Бершадського, ще на рубежі XIX−XX ст.ст. стверджували, що литовсько-руський князь, як і московський цар, вершили суд одноособово. Це означало, що литовсько-руський державний лад був таким же монархічним як і московський. У підтвердження вони посилалися на описання в наведених актах одного і того ж судового випадку, а саме, на розгляд в господарському (княжому) суді у 1540 р. гучної на той час справи по обвинуваченню євреїв у ритуальному вбивстві. Євреїв виправдали. В обох актах було вказано, що вирок виніс князь, «не обмовивши з панами-радами». А раз князь у такій важливій справі постановив вирок одноособово, отже і його судова влада була так само необмеженою як і у московського самодержця. Натомість проф. І. Малиновський в Московському архіві міністерства юстиції віднайшов справжній рукопис судового акту 1540 р. про це ритуальне вбивство. Він виявив, що насправді резолюція вироку частки «не» не містила, навпаки, значилось, що князь постановив виправдувальний вирок «обмовивши з панами- радами». Більше того, у вироку поіменно наводились прізвища 7 панів ради, з участю яких був постановлений цей вирок [1, с. 35−37]. Таким чином ориґінал архівного документу підтвердив: литовсько-руська держава не була самодержавною; судочинство на самому високому рівні в ній здійснювалося колегіально; мала місце фальсифікація литовсько-руської історії.

За радянські часи, принаймні починаючи з 30-х років, історія України та її правові інституції практично не досліджувались, а якщо досліджувались, то з класових, марксистсько-ленінських позицій. Подача ж історії адвокатури України в сучасній російській науці мало чим відрізняється від дореволюційної [2]. Відлік її історії, як і історії адвокатури Росії, там пов’язують із Статутами 1864 р. [3, с. 17]. Тому до російських, та й інших зарубіжних і радянських публікацій про історію адвокатури України слід підходити обережно-критично.

Там не менше, перші згадки про давню історію адвокатури України, основані на справжніх архівних матеріалах, правда побічно, при висвітленні інших питань, можна знайти в роботах науковців знову ж таки київської школи права другої половини XIX початку XX ст. Н. Іванишева, М. Владимирського-Буданова, Н. Максимейка, М. Ясинського, І. Малиновського та деяких інших. На рубежі 20-30 років XX ст. вийшли публікації у виді наукових статей про історію адвокатури в Україні історика права з діаспори М. Чубатого та вітчизняного історика С. Борисенка. В незалежній же Україні цьому питанню приділяється невиправдано мало уваги, - здебільшого лише в підручниках про адвокатуру, окремих дисертаційних дослідженнях (В. Святоцька) та деяких наукових статтях (І. Василик, С. Блащук тощо). Капітальної наукової праці про давню історію адвокатури в Україні поки що немає.

Між тим у питаннях коли і де зародилася адвокатура України, в яких формах, як відбувався її розвиток та інституційне становлення, − в наявних дослідженнях мають місце істотні розбіжності. Аналізуючи їх, а також спираючись на доступні правові пам’ятки з історії України спробуємо з’ясувати дані питання.

Отож, одну з точок зору досить чітко висловив М. Чубатий: «Від передісторичного вервного суду, попри доволі розвинену систему судів та процесу з доби «Руської Правди», дальше в добі світло розвиненого литовсько-українського права чи вкінці в добі козацького права між дієвими особами українського процесу оборона обвинуваченого − писав він − є явищем зовсім природним, сливе конечним, як при процесі цивільнім, так і карнім…. В добі домінантної ролі звичаєвого права оборонцем чи адвокатом, говорячи нинішньою термінологією, міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обзнайомлений з правовим звичаєм свого племени, що хотів піднятися охорони права для добра одиниці, якій він у свойому сумлінні признавав слушність… В найдавнішій, княжій добі сторони приводять з собою… послухів, а вкінці цілий гурт кревних та приятелів, оборонців перед судом. Останній гурт дієвих осіб процесу унеможливлював не раз само відбування процесу, а того роду оборона могла в результаті не раз дати присуд не все справедливий. Тому не дивно, що в XII віці появляються постанови, які позволяють в огорожене місце суду являтися лиш по двом представникам обох сторін, «добрим людям», що з невідповідальної товпи приятелів вилонюються як перші оборонці в старо-українському процесі. Однак на ділі оборону ведуть окрім тих двох «добрих людей» також і послухи, бо роля тих останніх перед судом як об’єктивних свідків доволі сумнівна» [4, с. 30−31].

Подібної точки зору щодо часу та місця зародження адвокатури України сьогодні дотримується І. Василик, проте вважає, що з часів Русі, хоча в Руській Правді й чітко сторін процесу не вказано, зокрема сторін захисту, в якості захисників на суді були присутні «родичі позивачів, які фактично виконували роль адвокатів» [5, c. 46]. Свою точку зору вона підкріплює посиланням на Псковську і Новгородську Судні грамоти кінця XIV-початку-XV ст., де на судових представників мали право жінки, діти, ченці і черниці, люди похилого віку, зауважуючи, що в цих законодавчих актах захист та представництво «було лише закріплено, а не запроваджено» [5, с. 46]. Через звернення до Псковської та Новгородської судних грамот виникнення на Русі захисту, а в указаних Судних громотах їх закріплення, – за родичами як природних, а за іншими громадянами як найманих захисників, стверджує й С. Блащук [6, с. 27−31].

Вказані точки зору, в тій чи іншій інтерпритації, подаються в підручниках з адвокатури України, а інколи з додаванням до рідних, приятелів сторін, послухів як захисників ще й видоків, тобто осіб як безпосередніх свідків вчиненого стороною чи спірного факту [7, с. 51; 8, с. 32].

Так чи інакше, але наведені точки зору приписують зародження адвокатури України раніше, аніж вона за новітньої історії виникла у Франції (XII ст.) та в Англії (XIII ст.) [9, с. 9−13; 10, с. 78−146], з чим навряд чи можуть погодитися французи та англійці.

Якщо ж по суті, то на Русі мала місце засада особистої явки в суд. Ані Руська Правда, ані інші відомі історичні пам’ятки щодо правового життя Київської Русі про винятки з даної засади відомостей не містять. В літературі з історії України, включаючи літературу з історії права України, в тому числі енциклопедичну, «видоки» Руської Правди однозначно розглядалися і розглядаються дотепер як очевидці якої-небудь події, свідки факту в суді [11, с. 114], а не представники чи захисники сторін судової справи. Посилання ж на Псковську і Новгородську Судні грамоти, де нібито відбулося законодавче закріплення фактично існуючих в Київській Русі правових інститутів, як це робилося в Російській дореволюційній і теперішній, а також радянській науці, навряд чи коректно. Є давно доконаним фактом, що після занепаду Київської Русі на її землях під впливом об’єктивних факторів утворилось три різні держави з різним державним, соціальним і правовим ладом: аристократичне Велике князівство Литовське, демократичні Псков і Новгород Великий, монархічна, підвладна Золотій Орді як її улус Московія [12, с. 39−234; 13, с. 60−243]. Тому розвиток правових інститутів на теренах України як спадкоємниці Київської Русі, в тому числі інституту адвокатури, науково обґрунтовано прослідковувати на пам’ятках історії Волинського, Галицького, Київського, Брацлавського тощо князівств як безпосередніх її правонаступників, які чи частина яких територіально пізніше увійшли до складу литовсько-руської держави. Політика ж литовського уряду щодо цих земель ґрунтувалась на принципі «старину не рухати, новизну не вводити». Тому фактично існуючі за Київської Русі, але пізніше закріплені правом її інститути слід відшуковувати в пам’ятках історії власне українських князівств і держав, до складу яких вони згодом увійшли, не порвавши зі своєю українською історією. А це в першу чергу правові джерела Великого князівства Литовського [14, с. 363−387; 15, с. 394−395], найціннішими з яких в цьому плані є привілеї литовських князів українським землям, Судебник Казимира VI 1468 р., Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр., а також звичаєве право та судова практика.

Так от «видоки» (як і «люди») Руської Правди в пізніших правових актах, включаючи Литовські Статути, трансформувалися у свідків в сучасному розумінні цього слова («светковъ», «людей добрыхъ неподозреных, веры годных»). До процесуального інституту доказів, а не захисту, належали за Руською Правдою й «послухи», яким в літературі приписують то роль свідків, «які чули» про подію [16, с. 31], то роль свідків «доброї слави» сторони процесу [17, с. 481], то «пособників», на яких посилалися сторони, подібно до «співприсяжників» древньогерманського процесу [18, с. 68; 19, с. 93−96], то «співприсяжників» як «свідків від громади» [20, с. 4−6], то «очистників», «засобом очиститися від обвинувачення» [21, с. 18] тощо.

Так чи інакше, «послухи», якщо виходити з приписів Руської Правди та враховувати усі відомі її списки, виконували в суді різні функції, але в жодному випадку вони не представляли сторін. Руська Правда містить й низку приписів, які свідчать, що зі сторони обвинуваченого, який заперечував вину, послухи, при відсутності інших виправдувальних доказів, надавали своїм голосом доказової ваги запереченню обвинуваченого і тим самим спростовували обвинувачення, а по суті виступали засобом очиститися від обвинувачення та, одночасно, засобом звільнитися від ордалій: «Аще буть оу кого клєпная въра тоже будеть послуховъ 7 то то идуть виру пакы ли варягъ или инь кто то два»; «Искавше ли послуха и не налъзуть а истець начнеть головою клепати то имъ праду желъзо» (ст.ст. 18, 21 Пушкінського списку) [22, с. 132]. Отже, є усі підстави вважати, що послухи Руської Правди в означеному значенні, принаймі за литовсько-руської доби, трансформувалися у співприсяжників, причому не тільки у випадках, коли інші докази не дозволяли суду визначитися з виною обвинуваченого, а й в усіх випадках, коли наявні докази не надавали переваги котрійсь стороні справи. Копне судочинство, наприклад, дотримуючись своїх древніх звичаїв («водле стародавное звыклости», «водлугъ давнаго звычаю» [23, с. 14] для очищення від підозри у вчиненні злочину чи для її підтвердження стало використовувати співприсяжництво «сам-три» (присяга сторони і двох співприсяжників) [24, с. 197]. Проте сторона могла заявити про готовність присягнути «сам-четверть», «сам-шесть» і більше [25, с. 59]. Аналогичне співприсяжництво передбачалося й писаним законом. Причому писаний закон кількість співприсяжників визначав в залежності від злочину і соціального стану обвинуваченого. Так, у Литовському Статуті 1529 р. у справах по обвинуваченню шляхтича в «злодействе» вдруге значилося: «тогды сам-семъ, то есть с шестью шляхтичов, себе ровных, въ чести захованых, присягою своею и их телесною мають ся очистити» (арт. 8 розд. трийнадцать», а втретє, − «тогды сам-семъ… мають ся выправити з того» (арт. 9 розд. трийнадцать) [26, с. 188]. У Литовському ж Статуті 1588 р. для аналогічних випадків, але уже з меншим числом співприсяжників, відповідно, «сам втор», «сам третий», в такому ж значенні вжито термін «отприсягатися мает» (арт. 10 розд. XIV) [27, с. 312].

Що ж стосується погляду на представництво рідних як природне представництво в суді за Київської Русі, то він, як не підтверджений ані законодавчо, ані практикою, є лише версією. Можливо таке представництво й мало місце в древні часи, бо уже судова практика Великого князівства Литовського до Статуту 1529 р. свідчить про його широке застосування, − мати за сина, брат за брата, опікун від імені своїх підопічних тощо [28, с. 93−94]. Проте таке представництво, не було обороною, захистом. Статут 1529 р. окремо регламентував також прокураторство та іншу форму представництва, - так зване «заступенье в суда речи одному за другого» (арт. 8 разд. шостого) [24, с. 112]. Заступником визнавалась особа, яка приймала на себе як ведення справи замість іншого, так і відповідальність у цій справі. Заступник призначався стороною особисто в присутності суду, а в разі хвороби та неможливості з’явитися в суд, письмово, листом «под печатью своею» [29, с. 89]. Статут 1566 р. дозволяв таким «заступцам» користуватися послугами прокуратора: «сам або при собі маючи прокуратора» (арт. 31 розділу IV) [30, с. 311].

Не являлись оборонцями й приятелі сторін, «добрі люди», які, як каже М. Чубатий, з XII ст. стали допускатися до захисту в огороджене місце суду у кількості двох. Такі дійові особи мали місце у древньому українському процесі. Про це красномовно свідчить той факт, що коли Литовським Статутом 1529 р. була запроваджена адвокатура під назвою прокураторства і її робота стала не влаштовувати шляхту, та на Віленському соймі 1547 р. поставила питання про скасування прокураторства й повернення до тих «недавніх добрих часів», коли справу можна було вести «черезъ приятеля своего, а не прокуратора наемного», бо не організована адвокатура нібито «заваджає правосуддю та шкодить суспільству». Король прохання шляхти не задовільнив [28, с. 144−145]. Статут 1566 р. помістив відомості про «приятелів» сторін, але не як про учасників процесу, а як про осіб, з якими позивач чи відвовідач хотіли б порадитися з того чи іншого питання, для чого суд зобов’язано зробити перерву (арт. 30 розд. IV) [30, с. 311−312]. Та й сам М. Чубатий у підсумку зауважував, що приятелі, як і послухи, «могли давати тільки моральну піддержку» [4, с. 31].

Про адвокатуру за Київської Русі говорити не варто не лише тому, що у ті древні часи судочинство вимагало особистої явки сторін на суд, а бальше із-за того, що тоді ще не було ані соціальниих, ані економічних умов не те що до її функціонування, а й до зародження. Загальновизнано, що у Київській Русі домінувало примітивне натуральне господарство, яке не вимагало розгалуженого писаного правового регулювання, та звичаєве право, судочинство на основі якого здійснювали виключно в усній формі, без будь-якої письмової фіксації. Віча як суд князя з дружиною і «добрими людьми», княжі представники – тіуни та намісники, які також судили разом з «добрими людьми» чи з старцями, вервні суди на своїх вічах, тобто повсюдно і знавці, і водночас носії звичаєвого права, які, як і сторони на суді, сторонньої допомоги обізнаних у праві осіб не потребували.

Умови для зародження адвокатури України склалися саме за литовсько-руської доби, в кінці XV на початку XVI ст., в період відносної стабільності у регіоні та на власне русько-литовських землях, при переході господарства від натурального до грошового, значного поширення грошового обігу, митної, податкової справи, торгівлі, включаючи ринкову торгівлю в містах магдебурського права і торгівлю нерухомістю, включаючи торгівлю землею. Ці та пов’язані з ними нові соціально-економічні процеси потребували всебічного письмового правового регулювання, а ускладнення на їх основі правового життя литовсько-руських земель, − людей, які б володіли відповідними правовими знаннями і у разі виникнення суперечок могли надати сторонам, та й суду, належну юридичну допомогу.

Отже, загальні умови зародження адвокатури України, на відміну від адвокатури Росії, де вона постала в результаті реформ, подібні до тих, що й, наприклад, у Франції та Англії, де вона також зароджувалася природнім еволюційния шляхом, правда, дещо раніше. Але для зародження адвокатури України істотний вплив мали й специфічні на той час для Великого внязівства Литовського фактори.

Одним з таких факторів являлась активна законотворчість литовсько-руської держави у формі привілеїв окремим землям, устав князя та панів-ради, ухвал сейму: Волинський привілей 1501 р., ухвали про давність, про доводи шляхетства 1507 р., про конфіскацію маєтків зрадників, про пересуди 1509 р. і багато інших. Творив нові норми права також господарський (князя і панів-ради) суд. Уся ця законотворчість була спрямована на забезпечення однакового регулювання тих чи інших суспільних відносин на загальнодержавному рівні. Але вона не носила системного характеру. З писаним правом ще досить успішно конкурував величезний конгломерат звичаєвого права окремих земель, а прогалини заповнювалися й місцевою законодавчою творчістю. Як наслідок, право в державі стало відносно громіздким, заплутаним, багато в чому суперечливим. Тому, щоби не втратити свої законні інтереси в суді, сторони змушені були все більше і більше звертитися за допомогою до фахівців права. Та й перед зверненням до суду треба було порадитися з освіченими у праві людьми та знавцями судової практики.

Іншим таким фактором була практика перенесення справ, підсудних місцевим судам, до господарського суду. А оскільки таке право сторін у литовсько-руському судочинстві було чи не абсолютним, для ведення таких справ у господарському суді раз за разом вимагалось для сторін звернення до фахівців місцевого писаного і звичаєвого права, які одночасно були й знавцями центральної судової практики. З іншого боку, добре обізнаних з місцевим правом людей вимагав й власне розгляд справ у загальнодержавних судах, в тому числі й господарському, включаючи апеляційний перегляд, яким, ні писаним, ні звичаєвим «литовський уряд не володів» [31, с. 22].

Ще інший фактор полягав у прецедентній практиці господарського суду, який своїми рішеннями пропонував сторонам доручити ведення своїх справ адвокату у випадках, коли якась сторона не могла з тих чи інших причин особисто з’явитися на суд, або коли, знову ж таки, при вирішенні справи вимагалися знання місцевого звичаєвого права. Наприклад, у цивільній справі 1511 р. пана Миколая Филиновського господар (князь) і пани-ради ухвалою запропонували йому: «а естли бы тежъ самъ не поспешонъ былъ, и он маетъ съ тъми листы прокуратора своего прислати на тот же рокъ». Аналогічну пропозицію господарський суд ухвалив того ж року у кримінальній справі дорогицького судді Януша Костевича [28, с. 91−92].

Характерно, про що свідчать й вищенаведені приклади судової практики, що судове представництво у цивільних справах і захист у кримінальних справах адвокати у Великому князівстві Литовському здійснювали ще до прийняття Статуту 1529 р. [28, с. 6−10]. При цьому вони іменувалися не лише прокураторами: у справі 1510 р. за Василя Сысоевича «в праве молвилъ дворянин господарский Ян Селицкий»; Ян Войславський, що виступав перед князем Сігізмундом у 1511 р. у різних судових справах від імені княгині Мазовнцької, а також у справі на стороні пана Яна Хребтовича та інших справах називався «посломъ». У справі ж 1518 р. війта Більського Русина без наведення прізвища повіреного значиться: «прокуратор его напротивку того мовилъ». Цей термін, прокуратор, сприйняв й Статут 1529 р. Вважається, що термін адвокат не вживався і не був сприйнятий тому, що назву advoсat в цей час носив війт сіл, які мали магдебурзьке право [28, с. 87−88]. Пізніше на практиці поряд з терміном «прокуратор» вживався й термін «речник», а під польським впливом також термін «вмоцований» (умоцований).

Аналіз архівних документів про судові справи та публікацій, основаних на архівних даних свідчить, що у першій чверті XVI ст. у Великому князівстві Литовському, в тому числі на українських землях, поряд з природнім представництвом в судах усіх рівнів і юрисдикцій, яке здійснювалось через кровних родичів, і представництва через заступництво, яке здійснювалося будь ким, хто на таке представництво погоджувався, мало місце й представництво фахове, яке і тільки яке можна називати адвокатурою. Таке представництво в цивільних справах, а також захист у кримінальних справах започатковували люди грамотні, освічені в праві та в судовій практиці, а по суті ті, які займалися правовими питання за основним видом своєї діяльності. Як одні з перших адвокатів, прізвища яких зустрічаються у багатьох справах різних судів литовсько-руської держави, в тому числі господарського, − господарські дворяни Василь Пузина, Флоріян Жебредовський, писарі Богдан Семашко, Мартин Володкович, війти Ян Селецький, Ян Грабинський. Зустрічаються й прізвища вельможних панів, панських урядників, дяків тощо. Не виключено, що судове представництво і захист з часом ставали їх основним видом діяльності, їх адвокатською професією. Підтвердженням цього є задокументовані факти отримання прокураторами гонорару («помоцного»), як характерної ознаки спеціальної юридичної професії людей, які за плату проводять у судах чужі справи. Так, Литовська Метрика містить відомості справи господарського суду за позовом міщанки Хведі Курчової до Яна Селецького про повернення сплаченого йому гонорару за ведення програної нею справи, всього в сумі «сорок п’ять коп грошей». Суд їй у позові відмовив, вказавши у рішенні, що Ян Селецький «за свою працу взялъ» [28, с. 116−117].

Отож, Литовський Статут 1529 р. як єдиний для держави писаний звід законів, що узагальнив і розвинув уже існуючі писані закони та звичаєве право, а також закріпив фактично існуючі нові прогресивні явища, з поміж останніх юридично закріпив й інститут адвокатури під назвою прокураторство. Артикул 9 розділу шостого Статуту, озаглавлений «О прокураторы», гласив: «О именья, о шкоды, о кгвалты не маетъ жаден чужоземец прокуратором быти ани о том мовити перед нами, господаром, ани у земском праве, одно который бы был у Великом князьстве оселый» [26, с. 112]. Вважається, що дозволом бути прокуратором лише осілим у Великому князівстві Литовському литовсько-руська шляхта усунула тим самим від прокураторства чужоземний, у першу чергу польський елемент.

Так чи інакше, 29 вересня, дату, коли у далекому 1529 р. було ухвалено перший Литовський Статут, слід вважати днем народження адвокатури України. 

Література:

  1. Проф. И. А. Малиновский. Памяти учителя (Опыт характеристики ученой и преподавательской деятельности проф. М. В. Владимирского-Буданова) / под редакцией и с предисловием В. А. Попелюшка. Острог, 2013. 58 с.
  2. Дашкевич Я. Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины / доклад доктора исторических наук/. URL : http://oleg-leusenko.livejornal.com//1361141.html (дата звернення : 30.11.2019).
  3. Адвокатура России : учебное пособие. Москва : Камерон, 2005. 528 с.
  4. Проф. Микола Чубатий. До історії адвокатури // Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів. Львів, 1934.
  5. Ірина Василик. Сторінка української адвокатури в історичній ретроспективі // Нова Україна. 2014. № 14.
  6. Світлана Блащук. Судочинство та інститут захисту в Древній Русі // Адвокатура України: історія і сучасність. Київ ; Тернопіль : ТНПУ ім. В. Гнатюка. 2013. 153 с.
  7. Адвокатура України : навчальний посібник : у 2 кн. / за ред. доктора юридичних наук, проф. С. Я. Фурси. Київ : Видавець Фурса С. Я. ; КНТ, 2007. Кн. 1. 940 с.
  8. Адвокатура України : навч. посіб. / В. К. Шкарупа, О. В. Філонов, А. М. Титов, Ю. Я. Кінаш ; за ред. В. К. Шкарупи. Київ : Знання, 2007. 398 с.
  9. Попелюшко В. О. Виникнення та інституційне становлення адвокатури Франції. Адвокат. 2011, № 1 (124).
  10.  Васьковский Е. В. Организация адвокатуры. Т. 1. Очерк всеобщей истории адвокатуры. СПб. Типографія П. П. Сойкина. 1893. 476 с.
  11.  Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / Харків : Право, 2016.
  12.  Проф. М. Ф. Владимирский-Буданов. Обзор истории русского права. Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. 640 с.
  13. Акад. О. Малиновський. Стародавній державний лад східних словян і його пізніші зміни. У Києві. З друкарні Всеукраїнської Академії Наук. 1929. 247 с.
  14. Троцина Константин. Исторія судъбныхъ учреждений в Россіи. Спб. 1851. 387 с.
  15. Максимейко Н. А. Русская Правда и литовко русское право // Сборник статтей по истории права, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями. Киев. 1901. С. 382−395.
  16. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. Львів : Світ, 1996. 296 с.
  17. Малиновский І. Лекціи по исторіи русскаго права. Ростовъ н-Дону : Единение, 1918. 488 с.
  18. Тальберг Д. Г. Русское уголовное судопроизводство. Пособие къ лекциям. Киевъ. 1880. Томъ первый. 380 с.
  19. Очерки исторіи русскаго права. Исторія уголовнаго права и судопроизводства (По лекціям проф. М. Дьяконова). Юрьев, 1905. 139 с. 
  20. Василь Інкін. Інститут співприсяжництва та громадські сільські суди в галицькій звичаєвій практиці XVI−XVIII ст. порівнянно з Руською Правдою. URL : http:www.franko.lviv.ua\Subdivisions\um1\Statti\1-inkin%20vasjl.htm (дата звернення: 5.12.2019).
  21. Василій Демченко. О показанияхъ свидътелей как доказательствъ по дъламъ судебнымъ, по рускому праву до Петра Великаго. Кіевъ. Въ Университетской Типографіи. 1859. 107 с.
  22. Білецький Леонід. Руська Правда й історія її написання. Вінніпеґ, 1993. 166 с.
  23. Иванышев Н. О. древнихъ сельскихъ общинахъ въ Югозападной Россіи. Киевъ. Въ типографіи Федорова и Мин., 1863. 72 с.
  24. Бедрій М. М. Копні суди на українських землях у XIV−XVIII ст. ; Львів : Галицький друкар, 2014. 264 с.
  25. Щербицкій О. В. Суды въ бывшемъ Великом Княжестве Литовском. Вильна, 1912. 78 с.
  26. Статути Великого князівства Литовського : у 3-х томах. Том 1. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса : Юридична література, 2002. 464 с.
  27. Статут Великого князівства Литовського 1588 р. : репринтне видання 1854 р. Київ : Фенікс, 2008. 440 с.
  28. Степан Борисенок. Утворення професійної адвокатури в Литовсько-руській державі. // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Випуск третій, за редакцією Голови Комісії академіка Н. П. Василенка. У Києві. З друкарні Української Академії Наук. 1927. С. 84−149.
  29. Малиновскій І. Учение о преступленіи по Литовскому Статуту. Типографія Императорскаго Университета св. Владимира. 1894. 213 с.
  30. Статути Великого князівства Литовського. У 3-х томах. Том 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса : Юридична література, 2003. 540 с.
  31. Максимейко Н. А. Сеймы литовско-русскаго государства до Люблинсой уніи 1569 г. Харьковъ, 1902. 205 с.
  32. Див. про це докладніше: В. О. Попелюшко. Щодо питання про зародження та становлення адвокатури України // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2016, № 1 (13). URL : http://1j.oa.edi.ua\artikles\2016\16pvosau.pdf (дата звернення: 7.12.2019).

Works Cited

Advokatura Rossii. Kameron, 2005. Tutorial.

Advokatura Ukrainy. Edited by S. Ya. Fursa, vol. 1, Vydavets Fursa S. Ya., KNT, 2007. Tutorial in 2 vols.

Bedrii, M. M. Kopni Sudy Na Ukrainskykh Zemliakh u XIV−XVIII st. Halytskyi Drukar, 2014.

Biletskyi, Leonid. Ruska Pravda i Istoriia yii Napysannia. Winnipeg, 1993.

Blashchuk, Svitlana. "Sudochynstvo ta Instytut Zakhystu v Drevnii Rusi". Advokatura Ukrainy: istoriia i suchasnist. TNPU im. V. Hnatiuka, 2013.

Borysenok, Stepan. Utvorennia Profesiinoi Advokatury V Lytovsko-Ruskii Derzhavi. Pratsi Komisii Dlia Vyuchuvannia Istorii Zakhidno-Ruskoho Ta Vkrainskoho Prava. Vol. 3. Edited by N. P. Vasylenko, Kyiv, Drukarnia Ukrainskoi Akademii Nauk, 1927, pp. 84−149.

Chubatyi, Mykola. "Do istorii advokatury". Yuvyleinyi Almanakh Soiuzu Ukrainskykh Advokativ. Lviv, 1934.

Dashkevich, Ya. "Kak Moskoviya Ukrala Istoriyu Kievskoy Rusi-Ukrainy". Report of the doctor of historical sciences. www.oleg-leusenko.livejornal.com/1361141.html. Accessed 30 Nov. 2019.

Demchenko, Vasilіy. O Pokazaniyakh Svideteley Kak Dokazatel'stvу Po Delam Sudebnym, Po Ruskomu Pravu Do Petra Velikago. Kіev,  Universitetskaya Tipografiya, 1859.

Inkin, Vasyl. Instytut Spivprysiazhnytstva Ta Hromadski Silski Sudy V Halytskii Zvychaievii Praktytsi Xvi−Xviii St. Porivnianno Z Ruskoiu Pravdoiu. www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um1/Statti/1-inkin%20vasjl.htm. Accessed 5 Dec. 2019.

Ivanyshev, N. O Drevnikh Sel'skikh Obshchinakh V Yugozapadnoy Rossіi. Kiev, Tipografіya Fedorova i Min., 1863.

Kulchytskyi V. S., et al. Istoriia derzhavy i prava Ukrainy. Svit, 1996.

Maksimeyko, N. A. "Russkaya Pravda i Litovcko-Russkoe Pravo". Sbornik Stattey Po Istorii Prava, Posvyashchennyy M. F. Vladimirskomu-Budanovu Ego Uchenikami I Pochitatelyami. Kiev, 1901, pp. 382-395.

Maksimeyko, N. A. Seymy Litovsko-Russkago Gosudarstva Do Lyublinsoy Unіi 1569 g. Khar'kov, 1902.

Malinovskiy, I. A. Pamyati Uchitelya (Opyt Kharakteristiki Uchenoy I Prepodavatel'skoy Deyatel'nosti Prof. M. V. Vladimirskogo-Budanova). Edited by V. A. Popelyushko, Ostrog, 2013.

Malinovskіy, І. Uchenie O Prestuplenіi Po Litovskomu Statutu. Tipografіya Imperatorskago Universiteta sv. Vladimira, 1894.

Malynovskyi, I. Lektsiy Po Ystoriy Russkaho Prava. Edynenye, 1918.

Malynovskyi, O. Starodavnii Derzhavnyi Lad Skhidnykh Slovian I Yoho Piznishi Zminy. Kyiv, Drukarnia Vseukrainskoi Akademii Nauk, 1929.

Ocherki Istorіi Russkago Prava. Istorіya Ugolovnago Prava I Sudoproizvodstva. Adopted lectures by prof. M. D'yakonov. Yur'ev, 1905.

Popeliushko, V. O. "Vynyknennia ta Instytutsiine Stanovlennia Advokatury Frantsii". Advokat, no. 1(124), 2011.

Popeliushko, V. O. "Shchodo Pytannia Pro Zarodzhennia Ta Stanovlennia Advokatury Ukrainy". Chasopys Natsionalnoho Universytetu „Ostrozka Akademia“, Law Series, no. 1(13), 2016, http://1j.oa.edi.ua/artikles/2016/16pvosau.pdf. Accessed 7 Dec. 2019.

Shcherbytskii, O. V. Sudy v byvshem Velykom Kniazhestve Lytovskom. Vylna, 1912.

Shkarupa, V. K., et al. Advokatura Ukrainy, edited by V. K. Shkarupy. Znannia, 2007.

Statut Velykoho kniazivstva Lytovskoho 1588 r. 1854 reprint. Feniks, 2008.

Statuty Velykoho Kniazivstva Lytovskoho. Vol. 1, Statut Velykoho Kniazivstva Lytovskoho 1529 Roku. Edited by S. Kivalov, et al.,  Yurydychna Literatura, 2002. 3 vols.

Tal'berg, D. G. Russkoe Ugolovnoe Sudoproizvodstvo. Posobie K Lektsiyam. Vol. 1, Kiev, 1880.

Trotsina, Konstantin. Istorіya Sudebnykh Uchrezhdeniy v Rossіi. St. Petersburg, 1851.

Vas'kovskiy, E. V. Organizatsiya Advokatury. Vol. 1, Ocherk Vseobshchey Istorii Advokatury. St. Petersburg, Tipografіya P. P. Soykina, 1893.

Vasylyk, Iryna. "Storinka Ukrainskoi Advokatury v Istorychnii Retrospektyvi". Nova Ukraina, no. 14, 2014.

Velyka Ukrainska Yurydychna Entsyklopediia. Pravo, 2016. 20 vols.

Vladimirskiy-Budanov, M. F. Obzor Istorii Russkogo Prava. Feniks, 1995.